Розділ 17

Наступного дня після розмови зі Святом я поїхала з міста. Повернулася назад у гуртожиток і майже не виходила з кімнати, поки не розпочалися заняття. Свят кілька тижнів не давав про себе знати, а потім знову почав дзвонити і надсилати повідомлення. Я не відповідала, навіть зрештою повидалялася із соцмереж і змінила номер телефону. Для мене все було скінчено остаточно.

Минали місяці, настала весна, а за нею і літо. Тепер про канікули я думала з жахом. Повертатися до рідного містечка мені зовсім не хотілося. Я навіть подумала долучитися до компанії однокурсниць і поїхати разом із ними на море, але доля вирішила все за мене.

Бабуся померла раптово. Лікарі сказали — відірвався тромб, справа кількох секунд. Це сталося в крамничці, поруч були люди, але вдіяти ніхто нічого не зміг. Батько приїхав на похорон, ми трималися разом, адже тепер лишилися тільки ми двоє. Він трохи затримався, пожив зі мною пару тижнів, але таки мусив повертатися на роботу.

Для нас обох рішення стало очевидним: більше мене нічого не тримало в цьому містечку, а батько став на ноги, вже давно почав непогано заробляти і не перший рік кликав мене до себе. Коли я була мала, бабуся піклувалася про мене, потім уже я не могла її покинути саму, а тепер… шлях був відкритий. Батьків друг — дядько Ігнат — погодився приглядати за будинком, поки ми не ухвалимо остаточного рішення його продати. Отак я розпочала нове життя.

У чужій країні справді було дуже важко, тим більше я мала щось вирішувати з навчанням. Спочатку перевелася на заочне відділення, потім підтягнула мову і зрештою змогла перевестися в місцевий виш на схожу спеціальність.

Батько буквально перед моїм приїздом купив великий просторий дім, і я спочатку не розуміла, нащо. Але невдовзі він зізнався, що нарешті зустрів жінку, з якою хотів би одружитися, і планував мені розповісти саме перед тим, як померла бабуся.

Він говорив так обережно, наче боявся ранити мої почуття, наче питав у мене дозволу, хоча я завжди бажала йому щастя і взагалі дивувалася, що за стільки років після смерті мами він так і не одружився вдруге або хоча б не почав із кимось жити. Я тільки спитала, скільки маю часу, аби підшукати собі нове житло і, бажано, підробіток, щоб те житло оплачувати. Напевно, ще досі була під враженням від історії Свята та його батьків.

Але в мого тата просто очі на лоба полізли після моїх питань. Він і не думав мене виганяти і, навпаки, хотів, щоб ми всі жили однією родиною.

Вікторія виявилася дуже приємною жінкою і одразу прийняла мене як рідну. Власних дітей у неї не було і не могло бути, тож на мене вона почала відразу ж виливати всю накопичену любов, яка раніше не мала спрямування. Будинок був достатньо великим, усім вистачало місця, і вже через рік я не могла уявити свого життя ніяк інакше, а Вікторія стала для мене другою найближчою людиною після батька.

Йшли роки, я навчалася і потихеньку брала підробітки, вела соцмережі, займалася таргетованою рекламою для малого бізнесу. Але, знову ж таки, в особистому житті в мене не складалося. Моє серце залишалося закритим, і перший рік я навіть не думала про те, щоб із кимось зустрічатися.

Звісно, зрештою я спробувала побудувати хоч якісь стосунки. Першим хлопцем, із яким я познайомилася в Польщі, був Ян. Ми навчалися разом і спочатку лише дружили, але коли він запропонував піти на побачення, я не відмовила. Ми зустрічалися пів року. Він був милий і щирий, але одного дня я зрозуміла, що просто примушую себе підтримувати ці стосунки, і жодних відчуттів, окрім дружніх, до нього в мене так і не з’явилося.

Мені було двадцять, коли я познайомилася з Анджеєм. Я досі жила у батьківському домі і продовжувала себе накручувати, що маю якомога швидше стати самостійною, хоча ані батько, ані Вікторія жодного разу навіть не натякнули, що я їм заважаю і мушу з’їхати.

Та все одно, коли через три місяці після знайомства Анджей запропонував з’їхатися, я одразу погодилася. Батько насторожено сприйняв моє рішення, але відмовляти не став. І зрештою я повернулася додому за два тижні. Як виявилося, Анджей шукав радше не дівчину, а хатню робітницю з функцією інтим-послуг. Таку, щоб не мала власної думки і власних бажань. Мені дуже пощастило, що я мала дім, де мене завжди чекали.

Вікторія дуже любила Різдво і натхненно прикрашала весь будинок перед святами, та навіть у саду робила цілі композиції з вогниками й оленями. Мені ж це свято тепер відгукувалося болем. Я більше не брала участі в наряджанні ялинки, а за святковим столом з’являлася лише для галочки, щоб потім решту вечора просидіти у своїй спальні — єдиній кімнаті, яка залишалася неприкрашеною.

Зі шкільними подругами я майже не підтримувала зв’язку. Наскільки я знала, вони обидві вдало вийшли заміж ще під час навчання, і жодна з них уже не повернулася у рідне місто. Здавалося, з минулим обірвалися всі зв’язки.

Батько іноді спілкувався з дядьком Ігнатом, який наглядав за бабусиним домом. Через три роки з нашого від’їзду той повідомив, що Вільшанські планують розширюватися, і наш дім потенційно підпадатиме під знесення.

Щось кольнуло в мене в серці. Що ж, вони такі — живуть за власними правилами, яких мені не зрозуміти. Начебто нам давали ще рік, щоб узгодити всі питання з нерухомістю. Дядько натякнув, що будинок знесуть у будь-якому випадку, як би ми не опиралися. Ми Вільшанським не рівня.

Батько хотів продати ділянку мирно і не вв’язуватися у суперечки з можновладцями, все одно ніхто з нас, наче, не планував повертатися. Про свою історію спілкування зі Святом я йому так і не розповіла.