Розділ 13

Ми мусили зрештою відірватися один від одного. Я була геть розгублена, заплакана, дихала важко. Свят теж не міг зібрати емоції докупи.

— У тебе вже набагато краще виходить, — спробував він пожартувати, натякаючи на поцілунок.

— Був час попрактикуватися, — не змовчала я.

А що він думав, що я його чекатиму весь цей час?

— Підкол зараховано, — з ледь вловимим сумом видихнув хлопець. — Але ж ти… ні з ким не зустрічаєшся зараз?

Якесь запізніле питання.

— Якби зустрічалася, то вже точно не стала би цілуватися з тобою.

Відчуття реальності потроху до мене поверталося. Це не сон, Свят тут, зі мною, ми цілувалися. Але що це означає для нас? Чи маємо ми шанси бути разом? По суті нічого не змінилося: я проста дівчина з маленького містечка, а він — спадкоємець готельної імперії, жорстокий і корисливий батько якого навряд чи колись визнає наші стосунки. Тож скільки триватиме казка цього разу? Якщо моє серце розіб’ється вдруге, чи зможу я колись скласти його шматки докупи?

— Де тут ванна кімната? — запитала я стиха. Зараз треба було принаймні привести себе до ладу.

Свят показав напрямок, і за пів хвилини я вже хлюпала собі в обличчя холодною водою. Макіяж був безнадійно зіпсований, але я так-сяк підправила його залишки наявною в сумочці косметикою.

Коли я вийшла, то помітила на столику у вітальні дві чашки… какао? Та ще й з маршмелоу!

— Подумав, що ти захочеш, — посміхнувся мені Свят. — Знаєш, до зустрічі з тобою я таке ніколи не пив, але після того Різдва почав часто, у будь-яку пору року.

Здається, він знову намагався мене розчулити сентиментальними спогадами.

— Святе, хіба ми можемо… — слова застрягли у горлі. Я замружила очі.

— Я розумію, що ти хочеш запитати, — Свят знову наблизився. — І от що я скажу. Мені вісімнадцять, і батьки більше не можуть поводитися зі мною як з річчю. Я не заперечую, що ще досить сильно залежу від батька, та він більше не здатен в одну мить запхати мене в машину і вивезти кудись проти волі. І мати більше не тягатиме мене за собою та своїми черговими чоловіками по всій земній кулі. Я сам вирішую, де мені бути і з ким. Тож питання тільки в тому, чого хочеш ти.

Його погляд пронизував мене наскрізь. Вичікувальний і благальний. Я зашарілася і спробувала щось сказати, але думки надто плуталися. Все одно залишалося надто багато складових, які нам не підвладні. Та Свят, здається, усе передбачив.

— Це не тільки на канікули. Я знаю, що ти вчишся в іншому місті. Я приїжджатиму, і ти до мене теж. А якщо захочеш, переведешся у столичний виш, я допоможу це влаштувати. Все це можна вирішити, повір. Аби було бажання. Хоча я, напевно, заглядаю надто далеко. Але це так, на майбутнє, аби ти не боялася починати стосунки і розуміла, що тепер я точно нікуди не подінуся. А поки ми обоє тут, у цьому містечку, у нас ще є час побути разом і зрозуміти, чого ми справді хочемо. То ти… готова спробувати?

Моє серце вже кричало «так» і геть не хотіло слухати голову. Я ніколи не відчувала нічого подібного поряд із жодним хлопцем. Якщо все справді можна вирішити, як він каже… якщо у нас є хоч найменший шанс…

— Скажи «так», будь ласка! — він підняв на мене свої неймовірні блакитні очі. — Бо я просто божеволію, так хочу тебе поцілувати знову.

Саме це я і збиралася сказати, коли раптом у сумочці задзвонив телефон. Здається, ми геть втратили лік часу, і, звісно ж, мої подруги вже почали мене шукати. Я відповіла Оксані, що зі мною все гаразд, і я скоро повернусь. А Свят усе ще чекав моєї відповіді.

— Дівчата мене загубили. Думають, що ти мене викрав, — я ніяково посміхнулася.

— В принципі так і було.

Я бачила, що він дивиться на мої губи, і всередині знову підіймалася хвиля жару. Але я знала, що Свят нічого не зробить, поки я не відповім.

— Я теж хочу спробувати, — вимовила тихо, але впевнено, і в ту ж мить відчула його руки на своїй талії.

Ми цілувалися ще бозна-скільки часу, поки мені знову не зателефонували дівчата. Свят не хотів мене відпускати, але я мала піти. Нарешті зібрати думки докупи і на самоті усвідомити все, що між нами сталось, на що я погодилась.

— Почекай! У мене для тебе є подарунок, — Свят пішов в іншу кімнату і чимось зашурхотів.

— Подарунок? Навіщо? Ще ж не Різдво.

— Ну, він такий, що його краще віддати зараз. Ти ще не наряджала ялинку?

— Якраз завтра збиралась.

Я була трохи збентежена його таємничістю, але моя відповідь змусила Свята задоволено посміхнутися.

— Значить, саме вчасно.

Він простягнув мені святково запаковану коробку з величезним червоним бантом, мені навіть шкода було розривати таке вишукане пакування. Нарешті я зняла обгортковий папір і відкрила кришку. А потім застигла, немов зачарована.

У коробці була ялинкова прикраса. Янгол.

Але не звичайний — такої краси я ще не бачила в житті. Іграшка була скляна, але настільки тонкої роботи, що крила янгола здавалися м’якими та пухнастими, там було вручну промальоване кожне пір’ячко. Те ж саме стосувалося і вбрання, і обличчя. Здавалося, що він зараз от-от оживе і полетить. У декорі, мабуть, використовувалася якась незвичайна фарба, бо складалося таке відчуття, що іграшка світиться зсередини.