Розділ 12

Готель засліплював розкішшю. У просторому холі вже височіла неймовірних розмірів ялинка, звісно ж уся в дорогих дизайнерських прикрасах. Зі стелі звисали якісь об’ємні зірки та сніжинки з підсвіткою. Між гостями снували офіціянти, розносячи шампанське, а на столиках понад стінами, наче витвори мистецтва, були виставлені вишукані закуски.

Якщо Вільшанські вже зараз влаштували такий бенкет, що ж буде на саме Різдво? Хоча… що це я. Зовсім забула, що для батька Святослава це звичайний день, тож, може, і не буде нічого.

Мої подруги були у повному захваті й почувалися тут явно вільніше, ніж я. Оксану з малечку батько брав на всілякі заходи й активності, що проводилися на гірськолижному курорті, а Яна за останні роки вже добре освоїлася у великому місті й обожнювала світські тусовки. Обидві дуже швидко змішалися з натовпом і навіть примудрилися завести бесіду з якимись чоловіками. Я ж відчувала себе тут абсолютно зайвою.

Я на мить застигла перед величезним дзеркалом, навіть не одразу зрозумівши, що це моє відображення, а не якась інша жінка за склом. З макіяжем і зачіскою, які цього разу я робила в нашому єдиному на все місто салоні краси, я дійсно виглядала… не так, як завжди. Гарно. Справді гарно. Я бачила таких жінок раніше лише по телевізору чи в інстаграмі. Але все одно не могла себе об’єктивно оцінити. Сукня сиділа на мені ідеально і при яскравому освітленні наче горіла червоним полум’ям. Але чи не занадто це кричуще? Бо на мене абсолютно точно дивилися. І переважно чоловіки…

Раптом наче якийсь холодок пробіг шкірою, і я різко озирнулася. Свят стояв на іншому кінці зали, але його погляд був прикутий до мене. Здається, хтось із гостей заговорив до хлопця, та він наче не чув. Я кліпнула очима — і Свят встиг зникнути з поля зору. От і добре. Що ж, я виконала свою місію — провела дівчат на омріяну ними світську тусовку, тож, може, мені й справді краще піти?

Я розвернулася у бік гардероба, та зробила лише крок і в когось врізалася.

— Ти ж не збиралася тікати, правда? — промовив Свят, простягаючи мені келих шампанського.

Боже, ну чому він так неперевершено виглядає у своєму дорогезному костюмі, що ідеально підкреслює фігуру?

— Знаєш, гадаю, мені тут не місце, — я опустила очі. — Чесно, Святе, ми поговоримо потім, якщо хочеш, але тут… мені геть не затишно.

Щось промайнуло в його очах. Якась емоція, якийсь відблиск розуміння і разом з тим щось хитрувато-бешкетне.

— Ходімо, — він простягнув мені руку, але першим не торкнувся.

— Куди?

— Зі мною.

— Це не відповідь.

Свят став трохи серйознішим.

— Просто в менш людне місце. Це великий готель, тут багато вільних кімнат.

Я чомусь нервово сіпнулася від цих слів. Звучало так, наче в них був якийсь подвійний сенс і вони викликали неприємні асоціації. І Свят миттєво помітив мою настороженість: на його обличчі промайнуло здивування, а потім тінь легкої образи.

— Дарино… ти ж не подумала… нічого непристойного? — запитав уривчасто. — Це ж я. Це все ще я, і… дідько, я зараз просто вибухну, якщо ми вже нарешті не поговоримо!

Я вагалася лише мить, а потім упевнено взяла його за руку.

— Веди.

Ми лавірували між гостями й упевнено наближалися до ліфтів. У готелі було всього чотири поверхи, і я взагалі не розуміла, нащо було так заморочуватися. На мою скромну думку, сходів би цілком вистачило.

— Що, як нас хтось побачить? — запитала я несміливо, впіймавши кілька зацікавлених поглядів, якими нас проводжали з натовпу.

— І що? — байдуже відповів Свят, натискаючи кнопку.

— Ти ж розумієш, що вони подумають?

— Те саме, що і ти дві хвилини тому?

Двері ліфта закрилися за нами.

І справді — яка мені різниця, що вони подумають? Тут із місцевих лише ми з подругами. Ну ще хіба що мер із дружиною. Усіх інших людей я бачила вперше і навряд чи побачу колись знову.

— Ти витріщаєшся, — констатувала я, бо шкіра на щоках уже палала від його погляду.

— Я милуюся, — промовив стиха, не відводячи очей.

У замкненому просторі поруч зі Святом я знову трохи занервувала, але ліфт швидко зупинився на третьому поверсі.

— На четвертому ще тривають роботи, — буденно пояснив Свят. — А на третьому номери в цілому вже готові. Я живу в одному з них.

Він приклав ключ-карту, і двері з тихим клацанням відчинилися.

— Заходь.

Номер був величезний — по площі, напевно, як усі кімнати в нашому з бабусею домі, взяті разом. Посередині вітальні стояв розкішний м’який диван кремового кольору, і Свят жестом запропонував мені присісти.

— Налити тобі чогось? Ти так і не торкнулася шампанського і, здається, ще нічого не їла.

— Не треба, — різко перебила я, заплющивши очі. — Не заходь здалеку. Я прийшла за відповідями і хочу їх почути. Стисло і коротко, будь ласка.

Свят таки налив собі щось випити, зробив ковток і обернувся до мене: