Розділ 11

— Повірити не можу, що ти нам не сказала! — у голосі Яни чулося справжнє розчарування. — Ми-то думали, що ти у нас скромниця і в шістнадцять узагалі про хлопців ще не думала, поки ми вже посилено підбирали кандидатів, а ти, виявляється, відхопила собі найкращого з усіх можливих!

Ага, тільки цей найкращий розбив мені серце і позбавив спокою на два роки. Це ж саме через нього я так і не змогла побудувати стосунки більше ні з ким.

Але, здається, Свят таки навчився дечому у батька. Наприклад, досягати бажаного маніпуляціями і шантажем. Напевно, він здогадався, що після його одкровень дівчата від мене не відчепляться і  змусять піти на те кляте святкування в готелі.

— Вибачте, що так сталось. Мабуть, я просто хотіла швидше про все забути. У будь-якому випадку це вже неважливо. Краще скажіть: звідки ви взагалі знаєте Свята? Хіба ви колись його бачили?

— Бачили фотки в інстаграмі, — одразу ж відповіла Оксана. — Як дізналися, хто власник нового готелю, то вирішили пошукати. От і з’ясували, що в нього є син, ще й наш одноліток, а у сина є інстаграм. Гріх було не підписатися.

Ну звісно. Дурненька я.

Дівчата ще намагалися переконати мене, що я обов’язково маю піти на свято, та в глибині душі я і так уже знала, що піду. Не за веселощами, а за відповідями.

На містечко опустився ранній зимовий вечір, коли на вуличках зазвичай спалахувало зовнішнє освітлення. На період свят його намагалися зробити ще більш вигадливим і різноманітним. Розвішували на будинки, стовпи і, звісно ж, на ялинки всілякі гірлянди й фігурки з підсвіткою. Центр міста сяяв, як велика коштовна брошка.

Ми вийшли з кав’ярні саме в той момент, коли всю цю красу увімкнули, але щось миттєво привернуло мою увагу.

— Це нові гірлянди? — на автоматі запитала в дівчат, хоча вони так само щойно приїхали, як і я.

— Здається, так. Не пам’ятаю їх минулого року, — задумливо промовила Яна.

Оксана замислилась, наче пригадувала щось важливе, а потім промовила:

— Це ж подарунок місту від Вільшанських. Батько щось таке казав.

У мене знову збилося дихання.

Я підійшла до найближчої ялинки, щоб краще роздивитися. Але навіть здалеку я не помилилася: нова гірлянда цілком складалася з маленьких янголів, що випромінювали м’яке золотисте світло. Я навіть доторкнулася до однієї з фігурок і трохи потримала прозоре сяйливе янголятко в долоні.

Він свідомо це зробив? Він пам’ятає?

— Поїдемо завтра по магазинах? — раптом обернулася я до дівчат. — У мене немає відповідної сукні для цього пафосного прийому в готелі.

Оксана засяяла не менше, ніж маленьке янголятко в моїй долоні. Вона обожнювала шопінг. Тим більше, що намічався такий привід.

— Люблю тебе! — подруга кинулася мені на шию, і невдовзі до неї приєдналася й Яна.

***

У нашому містечку не було ані великих торгових центрів, ані фірмових бутиків, тож за такими покупками, як святкова сукня, треба було вибиратися, так би мовити, на велику землю. Нам пощастило, що наступного дня батько Оксани мав вихідний, тож він погодився відвезти нас до сусіднього міста.

Я задумливо ходила магазинами разом із подругами і все не могла вирішити, яку сукню хочу. Якою Свят має мене побачити? А якою б я хотіла бути?

Поки дівчата приміряли вже, здається, по десятому варіанту, мій погляд безцільно блукав вітринами. На одному манекені я раптом побачила її — неймовірну червону сукню. Але вона була така… відверта?

— Хочеш поміряти? — виникла позаду мене Оксана.

— А це не занадто?

— Та годі! Куди б ти ще вдягла таку, як не на це пафосне свято? Ти ж хочеш виглядати приголомшливо, хіба ні?

Я набралася сміливості для примірки. Як виявилося, наявна в мене білизна геть не підходила, тож до цієї сукні ще й доведеться витрачатися на нову. Але я нарешті підняла очі й подивилася на себе у дзеркало.

А це точно я? Бо на мене зараз дивилася якась незнайома, але дуже гарна дівчина — я б навіть сказала, зваблива. Хіба я можу такою бути? Ну, виявляється, можу. А хочу?

Я раптом згадала свої відчуття, коли Свят сів поряд зі мною у кав’ярні. Як мурахи бігли по тілу і хотілося… хотілося знати, чи він теж щось таке відчуває.

— Якщо ти її не купиш, я тебе вб’ю, — у примірочну зазирнула Оксана. — Ти в ній ну просто… просто… я не знаю! Коротше, це воно, стовідсоткове потрапляння!

Я ніяково посміхнулася, але в душі вже зростала впевненість і якийсь незрозумілий азарт.

— Тоді доведеться брати! І потім ще зазирнемо до магазину білизни.