Розділ 9

Цього просто не може бути. Це не він. Це просто збіг.

У голові пронеслася тисяча варіантів, але серце зрадницьки защемило. Бо, звісно, я хотіла, щоб це був саме він.

Я зробила глибокий вдих і повільно обернулася. Неподалік від мене стояв Свят.

Я впізнала його миттєво, хоча насправді він змінився дуже сильно. Ці два роки перетворили бунтівного підлітка з дитячою безпосередністю на впевненого і до біса привабливого юнака. Свят був вдягнений у дороге кашемірове пальто, причому розстібнуте, так що з-під нього виглядала темна приталена сорочка. Звісно, ані шапки, ані шарфа на ньому не було. Що ж, видно, цього разу він таки твердо вирішив покататися на гелікоптері швидкої допомоги. Ну нехай.

Навіть його постава змінилася. В ній було щось таке власницьке, розслаблене і водночас трохи хижувате. Наче він відчував себе господарем становища, наче знав, що йому ніхто ні в чому не відмовить. І лише його неймовірні блакитні очі виказували хвилювання, але Свят швидко відвів погляд.

— Привіт, — вимовив він так буденно, наче ми не бачилися максимум два дні, а не два роки.

— Дурень, — відповіла я, обтрушуючи сніг.

А що? А на яке привітання він розраховував?

— То ти таки не рада, — констатував Свят, ховаючи руки в кишені.

Ну дурень несусвітний, по-іншому і не скажеш. Але тепер я навіть трохи зловтішалася, уявляючи, як він відморозить собі пальці. А може, і не тільки їх.

— А маю бути рада? — вигрібаючи сніг з-під коміра, запитала я. — Уточни, чому саме: тому, що мені в потилицю прилетів сніжок, чи твоїй ефектній появі після того, як ти мене поцілував, а потім зник на два роки?

— Щодо сніжка, я думав, це буде доволі доречно. Ну, типу, це ж наша з тобою фішка.

— Вибач, що? Наша з тобою?! — я вже почала закипати.

Від його нахабності, від своїх почуттів, які я вперто придушувала весь цей час, від того, що прокоментував тільки першу частину моєї репліки!

— Уже бачу, що ти не оцінила.

Свят зробив крок до мене, а я інстинктивно відступила назад. Емоції вирували в мені і перемішувалися в приголомшливий і незрозумілий коктейль.

— Я маю йти, — промовила нарешті й розвернулася в протилежному напрямку, але Свят так і не дав мені пройти.

Я не встигла збагнути, коли він опинився настільки близько. Минуло багато часу, він змінив стиль і, вочевидь, тепер користувався якимись дорогими чоловічими парфумами, але я все одно впізнала якісь знайомі нотки. Вмить перед очима спалахнули спогади про той поцілунок. Такі яскраві і живі, що аж подих перехопило.

— Даринко, — промовив Свят майже пошепки. — Давай поговоримо?

Здавалося, в мене мозок вимикається від його близькості. Та що це в біса зі мною таке?

— Може, колись поговоримо, якщо ти знову не втечеш у найближчі кілька днів, — зібравши залишки здорового глузду, холодно промовила я. — Але точно не зараз. Мені треба час змиритися із самим фактом твого повернення.

— До Різдва я точно нікуди не подінусь, — підморгнув мені Свят. — Тож ми в будь-якому випадку ще обов’язково зустрінемось: містечко ж маленьке.

Я зітхнула. Та що він собі думає? Знов пограється з моїми почуттями і покине? Але все ж таки почути хоч якесь пояснення для мене було необхідно. Та спочатку хай заслужить право взагалі зі мною спілкуватися.

— Ну тоді до зустрічі, — я зробила крок убік, щоб нарешті обійти хлопця. — І, до речі, твоє піжонське пальто виглядає вкрай недоречно в наших погодних умовах. Але, я так розумію, ти ніколи не прислухаєшся до порад щодо гардероба.

— Чому ж, іноді прислухаюся. І зараз у мене насправді замерзли вуха, тому… — Свят раптом дістав щось із кишені. — Мені, напевно, буде краще надягати оце.

Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Ну, принаймні такого від Свята я зараз точно не очікувала. Але очі мене не обманювали: він дійсно натягнув на себе шапку. Але яку!

Звісно, я її пам’ятала, бо обирала сама. Без сумнівів, це була вона: простенька дешева шапка із бабусиної сувенірної крамниці. Тепер вона була трохи замала на парубка і виглядала кумедно, особливо на контрасті з іншими деталями його одягу. Та хлопець удавав, що все так і має бути, і йому в ній цілком комфортно.

Світ наче завмер, у грудях утворився важкий комок, а в очах закололо. Чому він її не викинув? Навіщо зберіг? Невже він…

— Ти чого? — стурбований голос Свята вивів мене зі ступору, і я раптом відчула, що по моїй щоці котиться сльоза.

Господи! Цього ще не вистачало!

Я поспіхом витерлася рукавичкою і зробила глибокий вдих.

— Очі від морозу сльозяться, — чомусь мій голос став трохи хрипким. — Мені справді час іти.

І я пішла, не озираючись, а до горла підступив ще більший комок. Єдиним бажанням зараз було просто впасти обличчям у подушку і розридатися. Хоч я і сама не розуміла, чому так себе почуваю. Та я не могла отак покинути усі свої обов’язки через раптовий емоційний сплеск. Мене чекала бабуся.

Я прискорила ходу, бо мала вилити свої почуття хоч у якусь активність. Бігла, хапаючи ротом крижане повітря, хоч знала, що це прямий шлях захворіти. Але зараз мені було байдуже.