Розділ 8

Свят зник з мого життя так само несподівано, як і з’явився в ньому. Ми, звісно, нічого одне одному не обіцяли й навіть не обмінювалися контактами, однак я не очікувала, що все закінчиться так раптово.

Не знаю, що такого сталося в різдвяну ніч і чому його батько вирішив так терміново поїхати. Але Свят мав мільйон можливостей хоч якось дати про себе знати: залишити записку, переказати через когось повідомлення, знайти мене у соцмережах, врешті-решт. Хоч я не була активною користувачкою і майже не виставляла жодних фото, але мала профілі, зареєстровані на моє реальне ім’я.

Але він нічого з цього не зробив. Просто зник, залишивши по собі лише спогади, які згодом теж стали тьмяніти. Зрештою я переконала себе, що це на краще. Який сенс був продовжувати спілкування на відстані? Це лише різдвяна магія мого маленького містечка дозволила нам на короткий час забути про всі упередження та соціальну нерівність. А тепер Свят повернувся до зовсім іншого світу, де мені, очевидно, немає місця. Тож я навіть не намагалася сама його розшукати.

Зима минула, і весна потихеньку заявляла свої права. У наших краях сніг тримався довго, та й холоди періодично поверталися. Але щойно відшуміли весняні грози та встановилася стабільно тепла погода, наше маленьке містечко загуло. У прямому сенсі.

На вуличках з'явилась важка будівельна техніка, що сповзалася до краю міста, де починалися мальовничі схили. Практично за три будинки від нашого розпочалося масштабне будівництво — напевно, найбільше за останні десятиліття. Постійний шум і гамір стали моєю новою пекельною реальністю, від якої було не втекти.

Розчищаючи місце під майбутній готель, будівельники не щадили ані розкішних сосен, ані червонокнижних рослин. У жертву довелося принести навіть один із будинків, що займав дорогоцінний клаптик землі. Ми знали, що там жила старенька бабуся, чиї діти давно переселилися у велике місто. Куди вона зрештою поділася, ніхто так і не зрозумів, залишалося тільки сподіватися, що її забрали до себе родичі.

Мені виповнилось сімнадцять, я активно готувалася до випускного і до вступу в університет. Бабуся радила готельно-ресторанний бізнес: так я змогла б повернутися у рідне містечко і, можливо, навіть влаштуватися в новий готель Вільшанських. Бабусі теж не подобалася ця масштабна забудова, але вона розуміла, що це перспективний напрямок: туризм у наших краях буде завжди процвітати, тож без роботи я не залишусь.

Але тепер у моїй душі оселилася гірка відраза до цього клятого готелю. І я б не хотіла перетинатися ані з Вільшанським-старшим, ані з молодшим. Звісно, був шанс, що вони навідаються проінспектувати свій об’єкт, але я вже розуміла, що настільки заможні люди радше наймають компетентних помічників, а не хапаються за все самі. Так і було.

Минуло літо, прийшла осінь, знову наближалася зима. З першим снігом будівництво поставили на паузу, містечко знову занурилося у спокійну, ідилічну атмосферу, і я змогла хоч трохи перепочити.

Моя удавана байдужість спочатку змінилася гіркотою і злістю, але з наближенням зимових свят перетворилася на крихку надію і очікування дива. Що як минулорічна казка повториться? Свят повернеться на Різдво, і ми просто почнемо з того самого місця, на якому зупинилися? Я сама себе сварила за ці думки. Ну хіба можна бути такою наївною дурепою? Хіба можна просто зробити вигляд, що минув цілий рік, а лише один день, і знову спілкуватися, веселитися… цілуватися? Звісно, що ні. Тож я стала уявляти, як буду ображатися на Свята, коли він повернеться, і не стану навіть із ним розмовляти. Хоча в глибині душі все одно я вже уявляла, як його пробачу і ми помиримось. От же дурна!

Того року Свят так і не з’явився.

Різдво минуло спокійно, але я все ще відчувала всередині якусь порожнечу, яку нічим не могла заповнити. Спілкування з подругами не приносило розради. Вже майже всі дівчата з мого оточення мали хлопців і ходили на побачення. Але вибір у нашому містечку був невеликий: практично всіх парубків я знала з дитинства, і мені особливо ніхто з них не подобався.

Я зосередилась на вступі в університет і зрештою обрала напрямок маркетингу і реклами. Це давало певну гнучкість, а я хотіла мати змогу подорожувати і, за можливості, працювати віддалено. Бабуся, звісно ж, мене підтримала.

Я без проблем вступила в університет в одному з найближчих великих міст, тож жити мала у гуртожитку. Я завела багато нових знайомств, а от в особистому житті мені все ще не щастило. У свої вісімнадцять я все ще ні з ким не зустрічалась, хоч пропозиції і були. Однокурсники почали запрошувати мене на побачення, і я іноді погоджувалась лише з ввічливості, але далі поцілунків справа ніколи не заходила.

З вересня навчання затягнуло мене з головою, і я не поверталась до рідного містечка аж до зимових канікул. Нові подруги вмовляли мене залишитися і святкувати з розмахом разом із ними, та мене тягнуло назад — до засніжених схилів і тихої різдвяної казки.

Повернувшись додому, я з подивом і полегшенням дізналася, що основні будівельні роботи в новому готелі завершено. Важка техніка нарешті полишила наші змучені нею вулички. Залишалися лише косметичні внутрішні роботи, але кілька номерів уже були цілком готові, тож цього сезону планувалось, так би мовити, тестове відкриття. Мене все це не дуже хвилювало, і я б узагалі воліла обходити той готель десятою дорогою, але мені так чи інакше доводилося проходити повз нього.

От і цього разу я поспішала до крамнички, в якій усе ще працювала бабуся. Поки була така можливість, я хотіла максимально їй допомогти, адже перед святами завжди багато клопоту.