Розділ 6

Відтоді Свят ще кілька разів допомагав нам у крамничці. І, здається, йому це подобалося. Вони з бабусею швидко знайшли спільну мову, і від її попередньої настороженості вже не залишилося ані сліду.

Не знаю, чи то ми так швидко переробили усі справи, чи бабуся просто хитрувала, але зазвичай за пів години вона вже казала, що далі впорається сама, а ми можемо йти.

І ми йшли. Гуляли містом, каталися на ковзанах, а коли зовсім замерзали, то ховалися у затишній кав’ярні, де довго сиділи, розмовляючи про все на світі. Бо на вулиці мені весь час було страшно, що Свят відморозить вуха. Пару разів мені вдалося вмовити цього бунтівника вдягти капюшон, та він завжди спадав хлопцю на очі, тож це щоразу закінчувалося жартівливою суперечкою і почервонілими вухами.

Батько Свята цілими днями займався роботою: щось обговорював із представниками місцевої влади, привозив і увозив якихось людей, що уважно обстежували наші засніжені схили, їздив до сусіднього великого міста та постійно з кимось розмовляв по телефону. Я бачила його лише кілька разів, та й то здалеку.

У мене також не було компанії, з якою можна було б проводити зимові канікули. Я мала лише двох більш-менш близьких подруг. Батько Оксани був якимось топовим менеджером на гірськолижному курорті, тож гроші в їхній родині водилися чималі. Вона не дуже любила сніжні зими, бо була великою модницею і ненавиділа пуховики та теплі куртки. Якщо була можливість, то вони з мамою їздили відпочивати кудись у теплі краї на зимові канікули. Друга моя подруга, Яна, обожнювала тусовки і вайб великого міста. Її старша сестра нещодавно вступила до університету в столиці, уже знайшла собі хлопця там і навіть на свята перестала приїздити додому. Цього разу Яна відпросилася поїхати до неї на канікулах. Для мене це було дико: як можна проміняти наші казкові краєвиди і можливість зустріти свята з родиною на кам’яні джунглі, нічні клуби і гамірні гулянки з незнайомцями?

Цікаво, а чи Свят теж так звик розважатися? Я не любила питати про його світське життя. У цьому засніженому й майже казковому містечку ми були на рівних: просто хлопець і дівчина, яким добре проводити час разом. А нам і справді було добре.

Одного разу на ковзанці я не втримала рівноваги, налетіла на Свята та збила його з ніг. Ми обидва впали на кригу, та він устиг згрупуватися і прийняв основний удар на себе, а мене перехопив так, що я впала на нього зверху. Ми опинилися обличчям до обличчя, а його руки стискали мене в обіймах…

Я раніше ніколи не відчувала такого. Як то кажуть, метелики в животі… На мить мої очі розширилися від подиву, а дихання збилося. А в його блакитних очах відбивалося небо. Чисте, без жодної хмаринки…

— Ти не вдарився? — запитала я нарешті, намагаючись встати.

— Ні, — відповів тихо, випускаючи мене з обіймів.

На щастя, капюшон урятував його голову від зіткнення з кригою. Інакше без медичного гелікоптера цього разу б не обійшлося.

— Більше не ходитиму з тобою на ковзанку, поки не почнеш носити шапки, — я поставила ультиматум.

— Це шантаж? Я на таке не піддаюся, — засміявся Свят. — І взагалі, це ти на мене налетіла, а вибачень я так і не почув. Гадав, ти краще катаєшся.

Він явно намагався мене підколоти.

— Я чудово катаюся, просто мене штовхнули.

Це була неправда, та мені було соромно зізнаватися, що я досі погано стояла на ковзанах, хоч і жила фактично в новорічній казці, де мінімум три місяці на рік була доступна ковзанка під відкритим небом.

— З тобою поруч нікого не було, не вигадуй, — хитро примружився Свят. Його очі вже горіли азартом.

— Якщо справді добре катаєшся, то дожени! — і він полетів геть від мене, вправно і граційно ковзаючи тонким дзеркалом криги. Аж стало цікаво, де він так навчився. І я, звісно, так і не змогла його наздогнати.

Увечері містечко сяяло вогнями. На нашій маленькій головній площі стояла неймовірно гарна ялинка, прикрашена вишуканими гірляндами і кольоровими вогниками. Крамнички і будиночки на площі теж були по-святковому декоровані.

Виглядало все це й справді казково — наче готова декорація для голлівудського фільму про Північний полюс, Санта-Клауса і ельфів. До речі, аніматори у відповідних костюмах тут теж були і активно розважали туристів.

— То як ви з батьком святкуватимете Різдво? — нарешті наважилася запитати.

Завтра Свят-вечір, і мені чомусь хотілося запросити нового друга до нас із бабусею. Але я розуміла, що у його батька, напевно, є якісь свої грандіозні плани.

— Ніяк, — хлопець опустив очі. — Ми зазвичай Різдво і не святкували ніколи, тільки Новий рік. Та й то все святкування схоже на ділову вечерю, куди батько запрошував колег і обговорював справи. А Різдво — то для нього звичайний день. Та його все ж таки запросив хтось із нових місцевих знайомих на якийсь корпоратив. Мені він сказав, щоб я лишався удома, бо ще “не доріс до такого формату”. Тож я залишуся в котеджі, подивлюсь телевізор і ляжу спати.

Я навіть боялася уявити, що ж там за формат такий, але в будь-якому разі в мене в голові не вкладалося, як так можна поводитися з власним сином. Що більше ми зі Святом проводили часу разом, то більше мені хотілося щось змінити в його житті, аби йому не довелося повертатися до холодного й хижого світу, де за гроші люди готові продати душу.