Розділ 5

Я затамувала подих. Ну от, знову щось пішло не так. Напевно, мені не слід було його запрошувати, чи… Але ніяковість враз змінилася раптовим нападом упевненості. Я не зробила нічого поганого, зрештою, і Свят теж, скоріше навпаки.

— Бабусю, а це Свят. І це він допоміг мені розчистити сніг. Точніше, він майже все сам і почистив, — промовила я твердо, не відводячи очей.

— Он як! — бабуся окинула хлопця оцінюючим поглядом. — Що ж, дякую тобі, Святославе, за допомогу. Це було… неочікувано.

— Це не важко. Радий, що міг бути корисним, — не розгубився Свят.

Знов на якусь мить запало ніякове мовчання. Я шкірою відчувала, що бабусі складно дається спілкування зі Святом, хоча, як колишня вчителька, вона завжди чудово ладнала з дітьми й підлітками. А тут… Вона наче сама не вирішила, чи слід ставитися до Свята так само привітно, як до одного зі своїх учнів, чи насторожено і натягнуто ввічливо, як до малознайомого дорослого. Та й узагалі вона зараз мала такий вигляд, наче підозрює бідолашного хлопця в якомусь страшному злочині, і єдине, що втримує її від звершення правосуддя, — це формально недостатня кількість доказів.

— Що ж, Дарино, у нас сьогодні багато роботи. Я вчора так і не встигла розібрати новий товар, тож треба перетягти кілька ящиків зі складу і все розсортувати. Гадаю, твоєму другу вже час іти, — останню фразу вона промовила, навіть не дивлячись на Свята.

Я подумала, що після цих слів він уже точно розвернеться і піде. Бабуся доволі чітко дала зрозуміти, що його присутність небажана. Але Свят абсолютно спокійно промовив:

— Я можу допомогти, якщо хочете.

У цей момент я чомусь відчула, як тепло розливається по тілу, хоча нічого особливого і не сталось. Цей гарний хлопець із статусної родини міг би знайти собі мільйон інших розваг, якби захотів, але свідомо вкотре обирає мою компанію. І я мала визнати, що мені це подобалося.

На обличчі бабусі читалися здивування та сумнів. Здається, її уявлення про цього хлопця також зараз переживали певну трансформацію. Я дивилася на неї благальним поглядом.

— Святославе, а твій батько хіба не буде проти таких твоїх занять? — запитала вона нарешті.

Свят на мить змінився в обличчі. Було видно, що він намагається стримувати емоції, але гіркоту в його погляді було важко не помітити:

— Моєму батькові все одно, де я і що роблю, — випалив він нарешті і відвернувся до вікна.

Ми з бабусею перезирнулися. Тепер головними емоціями, які транслював її вираз обличчя, були усвідомлення і співчуття. Я навіть не встигла нічого сказати, як вона промовила до Свята набагато м’якшим тоном:

— Звісно, залишайся. Ще одна пара рук ніколи не зайва.

І Свят залишився. Він слухняно виконував усе, що просила бабуся. А я помітила, що вона наче спеціально завалює його роботою, яку ми навіть не планували на сьогодні. Носити коробки, розставляти товар, навіть викидати сміття — і Свят жодного разу не пожалівся, не обмовився ані словом про втому, не натякнув, що йому щось не подобається. Я ще періодично встигала спілкуватися з клієнтами, що зазирали до крамнички, але сьогодні їх було небагато.

Я гадала, що бабуся розпитуватиме хлопця про його родину, принаймні про батька та його наміри щодо нашого містечка, але вона чомусь вдавала, що все це її взагалі не цікавить. Ми розмовляли на нейтральні теми, зокрема про навчання і плани на майбутнє. Свят тільки із сумом обмовився, що за нього вже давно все вирішено, і доведеться вступати, куди скаже батько. Скоріш за все, щось пов’язане з економікою та бізнесом. А от я досі не була впевнена, що обрати. Бабуся ніколи не тиснула і не нав’язувала свою думку, тож у цьому питанні я мала повну свободу. Оцінки в мене були хороші з усіх предметів, тож підтягувати щось із репетиторами і посилено готуватися потреби не було, ну принаймні поки що.

А ще нам було весело. Поки бабуся не бачила, Свят загортався в мішуру, приміряв костюм Санти та оленячі ріжки і смішно кривлявся. Знаю, зовсім по-дитячому, але я щиро реготала з його витівок. Ми навіть ледь не розбили величезну скляну кулю, усередині якої на тлі новорічного пейзажу «йшов» сніг, якщо її потрусити. Але після того, як вона впала і закотилася під стелажі, дуркувати ми перестали.

Бабуся здалася першою. Вже був обідній час, і вона мусила визнати, що ми навіть перевиконали норму роботи, і зі Свята справді вийшов хороший помічник.

— Ну, якщо я більше вам не потрібен, то, гадаю, мені і справді вже час іти, — промовив він лиш після того, як бабуся офіційно оголосила завершення трудового дня.

— Рада була познайомитися, Свят. І, до речі, ти гарно нарядив ялинку, — вона підморгнула і розсміялася.

Я відчула, що лід між ними остаточно розтанув.

— От бачиш, він не такий уже й поганий, — трохи зашарівшись, промовила я, коли Свят уже пішов.

— Ніхто і не казав, що він поганий, — зітхнула бабуся. — Та й він ще зовсім дитина, як і ти.

Вона легенько мене обійняла, а я насупилась. Ну які ми з ним діти. Святу, як з’ясувалося, теж шістнадцять, він мене старший на два місяці. А дуркувати іноді можуть і дорослі — якщо вона натякає на нашу сьогоднішню поведінку.

— Я бачу, що світ, у якому він живе, ще не встиг його розбестити чи зламати, — продовжила бабуся задумливо, — але… хто знає, що буде далі. Ти, звісно, можеш із ним дружити, сонечко, якщо хочеш. Тільки не забувай, що він скоро поїде.