Розділ 4

День був сонячним, аж очі боліли дивитися на сніг. Нашу вуличку нарешті трохи прочистили, тож я мала змогу вийти з дому. Бабуся попросила мене зранку трохи почергувати в крамниці, поки вона займатиметься побутовими справами, тож туди я і попрямувала.

Вийшовши надвір, кинула короткий погляд на сусідній котедж. Тихо: жодних звуків, жодних рухів. Я щиро сподівалася, що Свят таки помирився з батьком. Хай там як, а скоро Різдво — це взагалі не час для сварок і суперечок.

Місцеві весь ранок намагались відкопатися з-під пишних заметів, але в центрі вже повідкривалися кав’ярні та магазинчики.

Я дісталася до нашої крамнички — і хороший настрій вмить випарувався: на вході височіла здоровезна снігова кучугура, так що навіть двері було неможливо відкрити. Ну звісно!

Але такі ситуації для мене не були в новинку, тому завжди мався варіант на екстрений випадок. Я зазирнула до кав’ярні тітки Віолетти, що була зовсім поруч із сувенірною крамничкою. Тут смачно пахло свіжою випічкою, ну і, звісно ж, кавою. Я б теж зараз не відмовилася від усіх цих благ, але сніг сам себе не почистить.

— Вже несу! — немов читаючи мої думки, вигукнула тітка Віолетта, і за дві хвилини я тримала в одній руці лопату, а в іншій — стаканчик гарячої кави. Пощастило нам із сусідкою, все-таки.

Я відпила кави і, відчувши прилив сил, взялася до роботи. Шапка з’їхала мені на очі, і я роздратовано стягнула її, але легше не стало, бо тепер заважало розпущене й розкуйовджене волосся.

— Казав же, що шапки  це зло. Тепер ти мені віриш? — почувся за спиною насмішкуватий голос.

Я озирнулася — це справді був Свят. Цього разу в теплішій курточці, дякувати Богу, і навіть капюшон у ній був, та користуватися ним хлопець явно не збирався. А дарма, бо я навіть на відстані бачила, що в нього вже вуха почервоніли.

— Поговоримо про це, коли твої вуха відваляться від обмороження, — відказала доволі різко і повернулася до свого заняття. Сніговий замет, здавалося, аніскілечки не зменшився в розмірі.

Я що, злюся на Свята? Через те, що він виявився сином багатія і мав би зневажати «простих смертних»? Але хіба він такий?

— Бачу, ти сьогодні без настрою, — зауважив Свят, ховаючи руки в кишені.

Звісно. Адже рукавички є не меншим злом, ніж шапка. Мені вже час запам'ятати.

— Ну як сказати. Ти б, напевно, теж був без настрою, якби тобі довелося зранку махати лопатою на морозі. А, вибач, зовсім забула. Багатії, певно, навіть не уявляють, що таке лопата і як її тримати в руках.

Не знаю, навіщо я все це сказала. Зрештою, Свят мені нічого не винен — ані пояснень, ані допомоги. Хоча, зважаючи на те, що я вчора його прихистила, міг би й відплатити за мою доброту. Але, знову ж таки, йому фізична робота, напевно, «не до статусу».

Свят мовчав. Я підняла голову і вмить зустрілася з його очима: сонячним ранком вони здавалися яскраво-блакитними — зовсім як чисте безхмарне небо над нами.

І раптом він простяг руку:

— Давай.

— Що? — я навіть не зрозуміла, що він просить, та хлопець більше нічого не казав, а просто забрав у мене лопату й почав без подальших вказівок відкидати сніг.

У нього, зрештою, непогано виходило — хоча б тому, що він хлопець і мав більше сил.

— Ти не… тобі не обов’язково… — чомусь мені стало ніяково.

— Я не проти. Хоча ти була права —  я сьогодні вперше тримаю лопату і чищу сніг.

Ну, це було помітно, бо рухався Свят і справді трохи незграбно, але, гадаю, чищення снігу це не така вже важка в освоєнні справа і не потребує відточених роками навичок.

За десять хвилин двері крамнички нарешті було звільнено зі снігового полону. Мені раптом стало соромно, що я так різко розмовляла з хлопцем, а він насправді не пихатий і не боїться фізичної роботи.

— Зажди хвилинку, — я забрала в нього лопату і понесла її назад власниці, а повернулася з двома стаканчиками гарячої кави. — Тримай.

Простягаючи стаканчик, я відчула, які в нього холодні пальці, навіть попри те, що він щойно працював. Я відімкнула двері й запросила його увійти.

Свят роззирнувся. Наша крамничка була невелика, але тут можна було знайти безліч приємних дрібничок: магнітики з гірськими краєвидами, автентичні подарунки, зроблені місцевими майстрами, і, звісно ж, усіляку новорічно-різдвяну атрибутику: мішуру, прикраси, бенгальські вогні, дитячі іграшки. Було навіть трохи одягу та аксесуарів — зокрема теплі шапки та шарфи. Я чомусь одразу подумала саме про них, коли Свят увійшов.

— Дякую, що допоміг. А тепер грійся. Твоя ненависть до шапок мене лякає. Якщо що, у нас тут дуже маленька лікарня, і в тяжких випадках пацієнтів доводиться доправляти гелікоптером до районного центру.

— Дякую за попередження, — Свят посміхнувся. — А ти… за щось на мене сердилась зранку?

Мені знову стало ніяково й трохи соромно.

— Ні. Тобто так. Але скоріше не на тебе… — я відвернулася, роблячи вигляд, що шукаю щось за прилавком.

— Змістовна відповідь.

Я зітхнула і випросталась.