Розділ 3

Бабусі таки довелося ночувати в крамничці, бо вночі сніг ніхто б не чистив, а його навалило чи не по пояс. Але вона повернулась додому ще до того, як я прокинулась.

Сьогодні погода була зразковою: яскраве сонце, жодної хмаринки на небі, і навіть вітру не було. А по дому вже розносились знайомі і такі затишні запахи кави і млинців.

— Ялинка дуже гарна, — промовила бабуся, коли я зайшла на кухню. — Але цього року наче щось змінилось. Зазвичай ти не так розвішуєш іграшки.

— Мені вчора допомогли, — я відчула, як щоки чомусь червоніють.

— Невже? — бабуся відірвалася від плити й подивилася на мене здивовано. — І кому це випала така честь?

Справа в тому, що я завжди прикрашала ялинку сама, напевно, років із десяти. Вона знала, що я нікому б не довірила цей священний ритуал. Я зашарілася ще більше й розгублено затараторила:

— Вчора була така заметіль, а він вийшов без шапки, а додому повертатись не хотів, і от я запропонувала, щоб… Коротше, його звати Свят, — нарешті я видихнула.

Бабуся посміхнулася кутиками губ і знов відвернулася до плити.

— Свят, значить, тож він не з місцевих, — це було скоріш ствердження, аніж запитання. Ну звісно, вона знала всіх тутешніх підлітків на ім’я, та й в обличчя теж.

— Так, це наш тимчасовий сусід, з котеджу навпроти.

Я чомусь опустила очі в підлогу. Вже відчувала, як горять вуха. Та що ж таке? Хіба я зробила щось погане?

Почувши мої слова, бабуся одразу ж змінилася в обличчі, навіть голос її набув максимальної серйозності.

— Хлопець з котеджу? І він учора був у нашому домі? — перепитала вона з хвилюванням і недовірою, і навіть вимкнула плиту, щоб нічого не згоріло.

— Ну так… — я вже не знала, що й думати, зважаючи на її тон. — Вибач, що не запитала дозволу. Але ти, здається, не забороняла мені приводити друзів.

— Друзів, кажеш? Швидко ж ви подружилися…

У її голосі була якась гіркота. Але, здається, вона щось знала про нових мешканців котеджу. Я навіть не встигла поставити запитання, як вона зітхнула і продовжила:

— Даринко, сонечко ти моє! Звісно, я тобі нічого не забороняю! Але ці люди… Ти хоч знаєш, хто батько Святослава? Він тобі сказав?

— Він тільки сказав, що вони з батьком посварилися, тому й не хотів іти додому, — мій погляд блукав кімнатою.

Бабуся тісно спілкувалася з представниками місцевої влади, а наш мер — то взагалі її колишній учень. Вона ж у мене раніше вчителькою працювала. Тож завжди була в курсі всіх справ, особливо якщо це глобально стосувалося добробуту нашого містечка.

— Це Дем’ян Вільшанський. Ти, мабуть, про нього й не чула, розумію. Він людина дуже багата й впливова, має мережу готелів по всій країні. І до нас він приїхав не на лижах кататися, а місце обирати під новий готель. Захоче — і наш із тобою дім знесе, аби краєвид був гарний. Я не кажу, що Святослав та його батько погані люди, просто… це люди зовсім іншого кола, іншого статусу, з іншими поглядами на життя.

Здавалося, вона хоче донести мені якусь дуже важливу істину, але не знає, як правильно це зробити. Та до мене почало потроху доходити, що вона має на увазі.

— Він просто змерз на вулиці й боявся йти додому, тож я пустила його погрітися, — відповіла я нарешті, зібравшись із думками. — І він поводився цілком нормально, хоч іноді й трохи дивно. Якщо ти думаєш, що я дозволила б якомусь малознайомому хлопцю щось… зайве, то ти мене погано знаєш.

У нас були дуже довірливі стосунки, і я могла обговорювати з бабусею навіть однокласників, які мені подобались. Але зараз мені стало ніяково й соромно за те, що про мене могли подумати щось непристойне.

— Я нічого такого не мала на увазі, Даринко, не ображайся. Просто попередила, що ми з ними дуже різні люди. Та й поїдуть вони скоро, тож немає сенсу тобі з цим Святославом тісно… дружити.

Бабуся увімкнула плиту й взялася досмажувати млинці, а я пішла у вітальню і ще довго дивилася на свою ялинку, яка була прикрашена зовсім не так, як зазвичай.