Розділ 2

Я відклала сріблясту ялинкову кульку, яку вже збиралась вішати.

Ці туристи геть не мають уявлення, як поводитись у негоду! Усе їм цікаво, все шукають нових вражень, а потім рятувальникам роботи: тільки й збирай таких сміливців з обмороженнями та ще й виколупуй з-під сніжних заметів. Та хіба це моє діло? Хай роблять, що хочуть, я ж їм не нянька, правда?

Та ноги вже самі несли мене до дверей. Я натягла теплу куртку із зручним капюшоном і високі чоботи. Далеко мій новий сусід не міг зайти: тут снігу вже зараз намело чи не по коліна.

Видимість була погана, сніг валив суцільною стіною. Я озирнулася, шукаючи очима незнайомця, і таки помітила темну фігуру в кінці вулиці, саме там, де починався схил. Дідько! Ще ото впаде бідолашне, так точно до ранку не вигребеться, так і замерзне на смерть!

— Гей! Агов! — намагалася докричатися, але мій голос тонув у сніговій завісі.

Я поквапилася до безрозсудного незнайомця. Хоча «поквапилася» — то надто гучно сказано, ноги загрузли в снігу так, що кожен крок давався насилу. Я аж змокла вся, поки дісталася краю вулиці.

— Та почуйте ж ви мене нарешті! — вигукнула якомога гучніше, і постать нарешті обернулася.

Тільки зараз я змогла роздивитися, що то був хлопець, і що на ньому немає шапки, тож волосся, як і плечі, вже вкрите товстим шаром пухкого снігу. Куртка теж була занадто легка, явно не для наших морозів. Стоп, та це ж…

— Свят?! — я не втримала здивування. — Що ти тут робиш?

Хоча якесь дурне запитання. Очевидно, що живе, принаймні тимчасово. Я просто не очікувала, що саме він виявиться моїм новим сусідом. Та я скоріше хотіла запитати, що він робить конкретно в цю мить на вулиці, враховуючи не вельми сприятливу погоду.

— А ти що? — відповів питанням на питання.

Я встигла підійти трохи ближче, і тепер чіткіше бачила його обличчя. Там були змішані емоції, але домінувало, напевне, якесь глибоке засмучення.

— Я побачила, як ти вийшов. Ну, власне, я ще не знала, що то ти, але… Коротше, повертайся додому негайно! Не можна отак швендяти вулицею посеред снігової бурі. Та ще й без шапки!

— Ненавиджу шапки! — нагадав Свят, намагаючись струсити сніг з волосся, але то була марна справа — за пів хвилини на голові виростав новий сніговий намет, а волосся вкривалося крижаною скоринкою.

Цікаво, скільки йому років взагалі? Бо поводиться як мале вередливе дитя.

— Я це вже чула! І це повна дурня! — не витримала я. — Зараз же йди додому, чуєш?

— А чого ти командуєш? З якого дива я маю тебе слухатися?

Сніг залітав мені в рот, забивався в ніздрі, сліпив очі. Чого я взагалі марную час на цього впертого і, будемо відверті, не дуже розумного хлопця? Моя справа попередити, далі хай робить, як знає.

— Ну як собі хочеш. Тільки не скотись хоча б зі схилу, бо до ранку ніхто не полізе тебе шукати! — я гордовито пирхнула і розвернулася, щоб піти, та мені навздогін пролунало:

— Я не хочу повертатися додому.

У цих словах почулося дуже багато суму і болю. Я зупинилась.

— Чому?

— З батьком посварився. Довга історія.

Я не дуже уявляла, як можна на дорогому курорті у святковий сезон посваритися з батьком аж настільки, щоб радше замерзнути на вулиці під снігопадом, аніж повернутись до свого елітного котеджу, де, до речі, купа вільних кімнат. Закрийся собі й дмися скільки хочеш на самоті, так хоч у теплі й безпеці. Але чужа родина — то завжди темний ліс.

— Ходімо! — я простягнула хлопцю руку.

— Куди?

Я бачила, що він вже починає тремтіти. Як не звалиться зі схилу — то підхопить запалення легень, це вже точно. Не кидати ж його тут.

— До мене, — видихнула я трохи ніяково. — Якщо ти не проти. Але я б порадила тобі погоджуватися.

Свят торкнувся моєї простягнутої руки — його пальці вже були крижані. Здається, рукавички він не визнавав так само, як і шапки.

Я швидко потягла його за собою, попередньо обтрусила його від снігу, як змогла, і завела у дім. Тепло приємно огорнуло тіло, аж у пальцях почало поколювати. Я була на вулиці хвилин п’ять, причому тепло вдягнена, а вже встигла змерзнути, що й казати про Свята, який уже шмигав носом, а з волосся накрапувала вода.

Він зняв свою модну, але надто легку для зими куртку і так само дорогі, але явно не зимові чоботи, і залишився у джинсах і легкій сорочці. Сорочці, серйозно? Зараз як мінімум мінус десять, у нього що, светра нема?

— Іди сюди, — я затягла його у вітальню. — Сідай.

Свят з цікавістю роздивлявся кімнату, особливо ще не прикрашену ялинку і коробки з іграшками. Так, наче ніколи такого не бачив. Дивний він взагалі, цей хлопець.

Я принесла йому рушник, щоб витерти волосся, а ще великий плед.

— Я зроблю нам гаряче какао. Ти ж п’єш какао, я сподіваюся?

— Гадаю, що так, — сказав він якось невпевнено, але я вже вислизнула на кухню.

Коли я повернулася у вітальню з двома великими чашками, то застала дивну картину: Свят умостився на підлозі біля коробки з прикрасами і уважно їх розглядав.