Розділ 1

Моя щока пекла вогнем — хтось поцілив сніжком мені просто в обличчя. Ну, якщо це навмисно, то помста не забариться!

Я озирнулася, але вирахувати нахабу так і не змогла. Поруч гралося кілька місцевих дітей, набагато молодших за мене: вони жбурляли снігом один в одного, не звертаючи на мене жодної уваги. Я ж бо вже не дитина — мені нещодавно виповнилося шістнадцять, надто доросла для таких розваг. Та, може, і справді хтось із них чисто випадково?

Я втерла обличчя колючою вовняною рукавицею і пішла собі далі, бо справ сьогодні ще було багацько. Мала допомогти бабусі у сувенірній крамничці, та й ялинку вже був час прикрашати — не любила займатися цим в останній момент.

Наше маленьке містечко виживало суто за рахунок туристів. Вони приїжджали цілий рік, але справжнім курортним сезоном для нас була зима. Поруч розташовувався гірськолижний курорт, до якого від нас можна було зручно й швидко дістатися, але це була не єдина причина. Взимку містечко перетворювалося на справжню казкову локацію, наче з новорічної листівки. Зими у нас завжди були сніжні, а іноді аж занадто, що забезпечувало чудові краєвиди і новорічно-різдвяний настрій як мінімум на три місяці.

Та щойно я відвернулася й подалася від площі у провулок, як мені в потилицю прилетів черговий сніжок! Та хто ж це, до дідька, такий сміливий! Сніг засипався за шарф і почав танути, стікаючи неприємним холодним струмочком по шиї. Бр-р-р!

— Нецікаво, ти навіть не стараєшся мене знайти, — почулося з-за рогу.

І тоді я вперше побачила його. Хлопця, який назавжди змінить моє життя. Але зараз він був ще просто незнайомцем. Бешкетним підлітком із лукавим блиском в очах.

Незважаючи на мінусову температуру, хлопець був без шапки — наче на знак протесту, наче хотів довести всьому світу, що не кориться правилам, навіть якщо сам від цього постраждає. Темне розкуйовджене волосся вже трохи припорошило снігом, але він швидко танув від тепла його тіла, тож волосся місцями було геть мокре. Я знала всіх місцевих підлітків, тож цей хлопець, вочевидь, був із туристів, або гостей, як тут прийнято казати. От тільки гості зазвичай займалися своїми справами і не прагнули заводити знайомств.

— А ти хотів, щоб знайшла? — промовила я, примружившись.

Напевно, я мала би злитись — він таки двічі в мене влучив. Та раптом моє бажання помсти повністю вивітрилося.

— Іноді приємно бути поміченим, — хлопець м’яко посміхнувся.

Його очі були такого гарного кольору — щось між сірим і блакитним, але скоріше ближче до блакитного, як зимове небо у сонячний день.

— У тебе вже бурульки на волоссі, де твоя шапка? — не втрималася я.

Це я тут усе життя живу і звикла до морозів, а для приїжджих наш гірський клімат часто виявлявся шокуюче суворим. Особливо для тих, хто з півдня країни.

— Ненавиджу шапки, — відповів він саме так, як я й очікувала. — І мені не холодно.

Він був такий передбачуваний і водночас такий… незвичайний. Трохи нахабний, але щирий. І, як мені здалося тієї миті, дуже самотній. Він виглядав приблизно на мій вік, але в ньому ще залишалося забагато дитячої безпосередності, або він так майстерно її вдавав. Хлопець більше нічого не казав: стояв собі й копирсався чоботом у найближчому сніговому наметі. Я мала би піти далі у своїх справах, але чомусь сама продовжила розмову.

— Як тебе звати? — запитала, підходячи ближче.

Хлопець підвів на мене очі, і в його погляді на мить промайнув подив. Так, наче він не очікував, що ним насправді може хтось зацікавитись.

— Святослав, або просто Свят, — відповів, трохи примружившись. Але тепер його погляд посерйознішав і зосередився на мені.

— Гарно. Свят — наче «свято». Дуже по-різдвяному, — чомусь мені захотілося сказати йому щось приємне. Хоча, здавалося б, він цього зовсім не заслужив своєю поведінкою. — А я — Дарина.

— Дарина, як «подарунок». Теж непогано звучить.

Здається, Святу треба було ще попрактикуватися у формулюванні компліментів.

— Мені… треба йти, — нарешті наважилася я. — Але, гадаю, ми ще побачимося. Місто маленьке. І я сподіваюсь, наступного разу ти не жбурлятимеш у мене сніжками із засідки.

— Нема потреби. Зрештою, ти вже мене помітила, — посміхнувся Свят і зник за рогом будинку.

Срібні сніжинки поступово перетворилися на пухкі пластівці, яких ставало з кожною секундою все більше. І вже за кілька хвилин почався сильний снігопад.

Ми з бабусею жили у невеличкому будинку на краю міста, куди ще не в повній мірі дісталася туристична інфраструктура. Але через дорогу від нас нещодавно завершили будувати кілька котеджів, які призначалися для здачі приїжджим у курортний сезон. Це була перша зима, коли будиночки офіційно відкрилися, але досі вони пустували. Напевно, постояльцям не подобалося їхнє розташування — всі прагнули жити якомога ближче до центру.

До нашої крамнички, яка якраз-таки знаходилася на одній із двох центральних вулиць, я так і не дійшла. Бабуся подзвонила і наказала йти одразу додому, бо насувалася негода. Так я і зробила.

Нашу вуличку геть замело снігом, і чистити зранку її будуть останньою, звісно ж, бо центр завжди у пріоритеті. Але мимоволі я замилувалася краєвидом, який відкривався з кінця вулиці.