Глава 15. Сон.

Віра ще довго стояла перед полотном. Вона ніяк не могла змусити себе відвести від нього погляд. Вона знала, що людський мозок полюбляє знаходити закономірності навіть там, де їх немає. Дві лінії, випадкова форма, незвичний кут - і людина вже бачить знайомий образ. А ще вона могла просто несвідомо відтворити символ, який запам'ятала на панелі капсули. От і все. Нічого надзвичайного.

Принаймні так Віра намагалася себе переконати. Але справа була не тільки в символі. Вона пригадала, як малювала цю картину. Не думала. Не планувала композицію. Не вирішувала заздалегідь, що саме має з'явитися на полотні. Просто водила пензлем по паперу, дозволяючи руці працювати майже самостійно. То звідки взялися ці споруди? Чому саме така форма доріг? Чому вона намалювала ці дивні високі конструкції? І чому використала саме ці кольори?

Віра трохи відступила від полотна.

- Треба менше дивитися старих фільмів про інопланетні цивілізації, - нарешті дійшла висновку жінка.

Вона промовила це вголос, ніби хтось міг їй відповісти, посміятися разом із нею або просто підтвердити, що все це вона собі вигадала. Та у відповідь лунала лише тиха музика.

Віра зітхнула. Можливо, справді все пояснювалося просто. Можливо, символ був єдиною випадковістю, а все інше народилося з її уяви.

Віра відклала планшет.

- Досить, - вона ще раз подивилася на картину, а потім похитала головою. - На сьогодні вистачить і роботи, і творчості. Треба відпочити. - Жінка встала й потягнулася. - І подивитися якийсь фільм. Нормальний фільм. Не пов'язаний із космосом, прибульцями, іншими планетами й усією цією нісенітницею.

Звісно, відповіді вона не отримала. Зате її улюбленці дуже швидко підтримали це рішення. Щойно Віра зручно вмостилася на дивані, Ліра стрибнула поруч і влаштувалася біля її стегна. Міра забралася з іншого боку й згорнулася клубочком, а Норд ліг на підлозі біля дивана, поклавши морду на лапи. Віра взяла планшет і запустила старий фільм про кохання.

На екрані з'явилися знайомі кадри. Земне місто. Земні люди. Звичайна історія. Жодних космічних кораблів. Жодних далеких світів. Жодних загадкових символів. Віра усміхнулася.

- Оце вже краще.

Вона зробила кілька ковтків холодного чаю й відкинулася на спинку дивана. Можливо, сьогодні їй просто потрібно перестати все аналізувати. Хоча б на один вечір. Хоча б на кілька годин. Вона дивилася на екран, слухала знайомі діалоги й поступово відчувала, як напруга відступає.

Та десь у глибині свідомості все одно залишалася одна думка. Маленька. Неприємна. Вона вперто не хотіла зникати. Чому намалювала саме місто?

***

Віра заснула майже непомітно.

Фільм ще тривав, на екрані хтось щось говорив про кохання, але слова давно перетворилися на далекий шум. Тепло дивана, м’яка ковдра й мірне дихання тварин зробили свою справу.

І Віра провалилася в сон. Дуже дивний сон.

Вона йшла вулицею.

Навколо здіймалося місто, яке вже бачила на картині. Тільки уві сні воно було набагато більшим. Будівлі височіли над нею, гублячись десь високо в темному небі. Вузькі вежі з'єднувалися між собою плавними арками, а між ними проходили широкі світлі доріжки. Деякі конструкції ніби зависали в повітрі, не маючи жодної видимої опори.

Місто було наповнене життям.

Люди - або істоти, які Віра приймала за людей, - рухалися вулицями в обидва боки. Хтось поспішав. Хтось зупинявся біля невеликих світлих панелей. Хтось розмовляв.

Віра обернулася, намагаючись роздивитися перехожих. Але щоразу, коли вона намагалася сфокусувати погляд, обличчя ставали розмитими. Ніби хтось навмисно стирав із них риси. Вона бачила силуети, руки, одяг, рухи. Але не могла розгледіти жодного обличчя.

Віра прискорила крок.

- Перепрошую!

Один із перехожих зупинився й вона підійшла ближче.

- Ви мене чуєте?

Істота повернула до неї голову. Віра чекала відповіді та замість неї почула дивний шум. Наче крізь воду хтось говорив одночасно кількома голосами. Вона нічого не зрозуміла.

- Що?

Віра нахилилася ближче.

Шум посилився. Окремі звуки почали нагадувати слова, але вони одразу розпадалися, змішувалися між собою й перетворювалися на незрозуміле шипіння.

- Я не розумію вас!

Істота простягнула до неї руку й Віра мимоволі відступила.

Рука була дивною. Пальці довші за людські, їх було більше. Віра не встигла порахувати. Силует раптом розчинився в натовпі.

- Зачекайте! - Віра побігла за ним.

Але місто раптом змінилося. Будинки стали вищими, вулиця звузилася, світлі доріжки згасли одна за одною. Тепер навколо панувала напівтемрява.

Віра озирнулася.

Усі перехожі зупинилися. Вони стояли нерухомо й дивилися на неї. Розмиті. Без облич. Без голосів. А потім усі одночасно почали щось говорити. Спочатку тихо. Потім голосніше. Незрозумілий шум заповнив усе навколо. Віра затиснула вуха руками.