Частина II. Самотність. Глава 6. Еребус-7.

- І це, власне, все, що вам потрібно знати на перший час.

Віра стояла посеред коридору й намагалася запам’ятати хоча б половину з того, що говорив чоловік навпроти.

- На перший час? - перепитала вона.

- Повірте, за перші кілька днів ви все одно забудете більшість моїх пояснень, - чоловік усміхнувся.

Останні три роки він працював оператором на станції «Еребус-7», а тепер мав повернутися на Землю. Віра дивилася на нього й ловила себе на думці, що трохи заздрить. Не тому, що він залишав станцію, а тому, що вже знав, як це - прожити тут час, виконати свою роботу й повернутися. Для нього Нівія вже була минулим, для Віри - лише початком.

- Ходімо, - сказав чоловік. - Я покажу вам усе по порядку. Якщо щось забудете - у системі є електронний журнал.

Вони рушили коридором.

Станція «Еребус-7» виявилася значно більшою, ніж вона уявляла. З орбіти Віра бачила її лише як невеликий технічний комплекс, загублений серед білого безмежжя. Але зсередини станція нагадувала маленьке підземне містечко, яке просто випадково опинилося посеред іншого світу. Основна житлова частина складалася з кількох з'єднаних між собою модулів. Сірі металеві стіни, вузькі коридори, герметичні двері, світлові панелі під стелею. За кожними дверима ховалося окреме приміщення: кухня, їдальня, медичний блок, кімната відпочинку, склад, а також серверна, котельна, насосна, генераторна, лабораторія тощо.

- А тут ви житимете, - сказав він, відчинивши двері.

Віра заглянула всередину. Приміщення зустріло її приглушеним теплим світлом. Перше, що впадало в очі, - ліжко. Досить широке, щоб не відчувати себе зовсім самотньою в цій металевій коробці. Воно займало майже половину кімнати. Темно-сіра ковдра була акуратно заправлена, а дві великі подушки лежали біля узголів’я.

Під ліжком, замість звичного простору для зберігання, були вбудовані висувні шухляди. Віра одразу подумала, що це дуже практично. На станції кожен сантиметр простору мав своє призначення. Праворуч стояв робочий стіл. Над ним була встановлена невелика лампа на рухомому кронштейні, а поруч - термінал, підключений до внутрішньої системи станції. Біля столу стояло крісло на невисоких колесах. Не надто зручне на вигляд, зате міцне й таке, що, очевидно, мало пережити не одного оператора. Над столом висіла дошка з кількома схемами станції та фотографіями Нівії, поруч був календар. Віра затримала на ньому погляд. Дивне відчуття, тут теж рахували дні, тільки тепер кожен день означав не наближення до від’їзду, а час, який вона проведе тут.

На протилежній стіні була вузька шафа для одягу. Поруч - кілька полиць. На верхній уже стояли книги, залишені попереднім працівником. Деякі були технічними довідниками, інші - звичайною художньою літературою.

Віра провела пальцем по корінцях.

Хтось жив тут до неї.

Хтось спав у цьому ліжку, працював за цим столом, дивився у це саме вікно. А тепер усе це стало її життям.

Стіни каюти були металевими, з численними стиками та кріпленнями. Нічого декоративного чи зайвого. Навіть підлога була практичною - темне рельєфне покриття, яке легко було очистити від бруду. І все ж кімната зовсім не здавалася холодною. Тепле світло ламп, темна постіль, книги на полиці й кілька дрібниць, залишених попереднім мешканцем, надавали їй майже домашнього вигляду.

Але найбільше увагу привертав ілюмінатор. Великий, із товстою металевою рамою та кількома шарами захисного скла. Віра підійшла ближче. За вікном не було ні будинків, ні доріг, ні дерев. Лише біле безмежжя Нівії.

Сніг і лід простягалися до самого горизонту. Подекуди з рівнини здіймалися темні кам’янисті пагорби, а далеко виднілися засніжені гірські хребти. Віра завмерла. Вона бачила цей краєвид на фотографіях, під час навчання й у рекламних матеріалах станції. Але жодна фотографія не могла передати того, наскільки величезним був цей світ. І наскільки маленькою на його тлі здавалася людина.

Вона торкнулася пальцями холодного скла.

- Ось ми й зустрілися, - тихо промовила Віра й на мить їй здалося, що Нівія дивиться на неї у відповідь.

Позаду тихо працювала система вентиляції. Десь у стіні ледь чутно гули механізми. Усе нагадувало про те, що вона перебуває не в готелі й не в новій квартирі. Це була станція посеред чужого світу.

Її новий дім. Принаймні на найближчі три роки.

Віра ще раз оглянула кімнату. Нічого зайвого. І, можливо, саме цього їй зараз і хотілося. Вперше за багато років вона опинилася в кімнаті, де кожна річ належала тільки їй, хоч і тимчасово.

***

За кілька хвилин вони опинилися в іншому секторі станції.

Тут усе було інакше.

Шумніше. Гучно працювали вентилятори, десь за стінами гули насоси, час від часу лунав тихий механічний стукіт.

- Тут серце «Еребуса», - пояснив вчений. Він провів рукою по панелі. - Енергетичний блок. Сюди ви заходите тільки за необхідності. Тут система живлення, резервні акумулятори й основні перетворювачі.

- А реактор?

- Окремий відсік. Повністю автоматизований. Вам достатньо контролювати показники.

Віра кивнула. Вона вже бачила схеми під час підготовки. Але одне діло - дивитися на креслення. І зовсім інше - стояти перед справжньою системою, від якої залежатиме її життя.