Глава 5. Ті, кого залишили.

Три дні.

Саме стільки залишалося до відльоту. Віра сиділа на краю ліжка й дивилася на валізу, що стояла в шафі. Вона ще була порожньою, але часу залишалося зовсім мало.

Три дні.

За три дні вона залишить Землю.

За три дні опиниться в іншій зоряній системі, на крижаній Нівії, де найближчі три роки її оточуватимуть лише сніг, крига, техніка й безмежна тиша.

Дивно. Ще кілька місяців тому сама думка про це здавалася б божевільною. А тепер Віра просто думала про те, що покласти у валізу.

Кілька книжок досі лежали в шухляді робочого столу. Їх вона забере завтра. А ще треба буде придбати все, чим можна зайняти себе у вільний час. Фарби, пензлі, папір. Можливо, навіть нитки для вишивання. Колись у неї непогано виходило.

Віра ледь усміхнулася, згадуючи ті часи. Вона могла годинами сидіти над вишивкою, не помічаючи, як минає вечір. Тоді їй ніхто не говорив, що це марна трата часу.

А ще треба було придумати, як непомітно напхати валізу одягом.

Формально все необхідне їй уже надали. Для експедиції існували чіткі вимоги щодо багажу, спорядження та особистих речей. Але Віра хотіла взяти із собою трохи більше. Те, що нагадуватиме їй про звичайне життя.

Про дім.

Хоча який це тепер був дім? Віра відвела погляд.

На відверту розмову з чоловіком вона так і не наважилася. Спочатку переконувала себе, що ще має час. Потім - що обере правильний момент. А далі зрозуміла: правильного моменту просто не настане. Не з ним. Не в цьому домі. Не для такого рішення. Тому вона вирішила просто втекти. Залишити прощальний лист і поїхати. Чоловік знайде його тоді, коли Віра вже буде далеко. Можливо, навіть на півдорозі до системи Еліар.

Їй було страшно уявляти його реакцію. Але ще страшніше було уявити, що вона залишиться.

За ці два місяці в них майже щодня траплялися сварки. Через її запізнення з «роботи». Через розгублений вигляд. Через безлад удома. Через посуд. Через книжки. Через те, що вона щось сказала не тим тоном. Причини завжди знаходилися. Віра голосно щось сказала. Не так подивилася. Не запам'ятала, що їй говорили. Не зробила щось достатньо швидко. Або зробила, але не так. Іноді вона вже навіть не пам'ятала, з чого почалася чергова сварка. Пам'ятала лише кінець - його голос і власне бажання стати невидимою. Тому Віра мовчала. Мовчала й чекала. Чекала моменту, коли зможе залишити все це хоча б на три роки.

Три роки.

Вона знову повторила ці слова подумки.

А що буде потім? Це питання виникало щоразу, коли вона думала про майбутнє. Чи захоче повернутися? Що станеться з її шлюбом? Чи залишиться він узагалі? Віра не знала. І зараз не хотіла знати. Якось буде. Уперше за багато років їй хотілося дозволити собі не думати про «потім». Просто прожити наступні три роки. Саме тому вона й погодилася.

За ці два місяці Віра встигла пройти всю необхідну підготовку: медичне обстеження, психологічні тести, технічні тренування, численні інструктажі та симуляції аварійних ситуацій. Вона навчилася працювати з обладнанням станції, перевіряти системи життєзабезпечення, діяти під час снігової бурі та аварійного відключення енергії.

Усе було готове.

Вона теж мала бути готова. Квиток, документи, контракт, дозвіл на переліт.

Віра ще раз поглянула на валізу.

Три дні.

Лише три дні - і вона нарешті зможе зробити те, на що не наважувалася роками. Вона зможе піти. Цього разу - не озираючись. Без погроз. Без принижень. Без шантажу.

Залишилося лише вигадати, як зібрати речі.

***

Дорогою додому з чергового інструктажу Віра вирішила пройтися пішки.

Їй хотілося побути на свіжому повітрі й хоча б ненадовго відкласти всі думки про відліт. Тепер, коли підготовка була завершена, а всі необхідні документи лежали в сумці, місто раптом здавалося їй зовсім іншим. Віра повільно йшла знайомою вулицею, яку зазвичай долала поспіхом. Тепер же нікуди не поспішала. Розглядала будинки, повз які проходила сотні разів, старі дерева вздовж тротуару, маленькі кав'ярні, зупинки, людей, що поспішали у своїх справах.

Хтось сміявся. Хтось розмовляв телефоном. Хтось ніс додому пакети з продуктами. Звичайне життя. Те саме життя, яке зовсім скоро залишиться для неї десь далеко. Віра вдихнула прохолодне повітря й ледь усміхнулася. Їй хотілося запам'ятати цей день. Запам'ятати місто таким, яким вона його знала. Шумним, трохи втомленим, іноді похмурим, але рідним. Вона насолоджувалася кожною дрібницею й водночас прощалася з нею. Саме тоді її погляд випадково зупинився на невеликій будівлі. Над входом висіла проста вивіска: «Міський притулок для тварин».

Віра зупинилася.

Вона давно знала про це місце. Не раз проходила повз, але жодного разу не заходила всередину. Можливо, боялася. Можливо, просто не дозволяла собі прив'язуватися до когось ще. Мрія про домашнього улюбленця багато років залишалася лише мрією. Колись Віра хотіла собаку. Потім - кота. Потім перестала хотіти взагалі, переконавши себе, що тварина в квартирі - це зайві турботи, витрати, відповідальність. Та й чоловік завжди був проти. «Навіщо нам ця шерсть?», «Хто за ним прибиратиме?», «Ти ж розумієш, що це на багато років?». Тому мрія так і залишилася десь у минулому. Але сьогодні був особливий день. Віра подивилася на табличку, а потім сама собі тихо усміхнулася. Через три дні вона вирушить у космос. На три роки. Три роки самотності на крижаній Нівії. І раптом їй подумалося: якщо її власна мрія нарешті здійснюється, то чому б не допомогти здійснитися чиїйсь іншій? Можливо, там усередині є хтось, хто теж давно чекає. Хтось, кому просто потрібен дім.