Третій день

Наступного дня вирішила привести в порядок житло. Вимила вікна, ванну кімнату, кухню. Зазирнула в холодильник і в смітник полетіли всі прострочені консерви і те, що мені смерділо, навіть якщо його термін ще не сплив. Це були морська капуста, магазинні помідори, ковбаса і сир з пліснявою.

Порившись у шухлядці знайшла ароматичні палички та запалила одна за одною три поспіль. Закортіло принести додому квітів. Вбралась у нове та вийшла надвір. Знову насипала котам їсти. Цього разу завчасно придбаного корму та пішла до тітки Зіни.

— Вітаю щиро,  — посміхнулась мені продавчиня, — яка чудова сукня!

— Дякую вам! — відповіла я трохи зашарівшись, — Чи можна горнятко кави?

— Звісно! Тим паче, що я додаю сьогодні у каву шафран. Можна подивитись на каблучку? — я простягнула руку.

— Яке чисте «котяче око», — сказала тітка Зіна, уважно роздивляючись камінь, — по легендам цей камінь використовували щоб розуміти мову тварин.

— Котяче око!

— Так, крім цілющих цілей камінь має ще й магічні властивості…

В магазин зайшла моя сусідка з першого поверху. Це була огрядна жінка у рожевому спортивному костюмі із золотими прикрасами на шиї, вухах, пальцях та зап’ястках.

— Зінка! — сказала вона зичним голосом, — Дай-но мені чіпсів, ліверку, тільки свіжу та пляшку горілки! Чуєш, хтось нам під під’їздом наставив мисок з котячими харчами. Хоче щоб ці блохасті засцяли увесь двір. Ще й нявчати будуть серед ночі як скажені!

Я придивилась до сусідки пильніше. Раніше ця жінка не викликала у мене ніяких емоцій. Тепер від неї смерділо ніби гнилою картоплею.

Тітка Зіна мовчки рахувала гроші.

— Де ваш чоловік? — з підозрою повернулась сусідка до мене, — вже другий день не виходить курити. Захворів?

— Йому не можна в потайсвіт, — пожартувала я, ховаючи за люб’язною посмішкою зневагу.

Очі сусідки округлилися. Вона на хвилину стала схожою на свинку з вивіски магазину «Ситий кабанчик».

— Чуєш, Зінка, може викличемо поліцію? — голосно прошепотіла сусідка продавчині а я почервоніла як буряк. — Я нещодавно дивилась передачу як жінка отруїла власного чоловіка та переписала квартиру на себе.

— Мотря, не мели дурниць! — каже тітка Зіна, виходить з-за прилавку, сує пакунки продуктів і решту з грошей у руки великої Мотрі.

— Я тебе Зінка попереджаю, якщо будеш потурати відьмам прийду та зжеру тебе вночі, ніхто не побачить і не почує!

— А тебе, відьмо, твої фокуси не врятують, — розвернулась величезна туша в мій бік, — знаю, нащо котів приманюєш. Сьогодні ж усіх повиловлюю! Хрю!

 — Іди собі, — каже їй тітка Зіна, бере за плечі, розвертає та спокійно випроваджує з крамнички. Потім дістає вологі серветки та обтирає руки по самі лікті.

— Ви її чули? — питаю я оторопівши.

— Я її кожен день чую, — втомлено відповідає Зіна, — цікаво як це ти її почула?

Я з острахом дивлюсь на свою каблучку.

— Люди, напевно, вважають, що вони складаються тільки з того, що вживають в середину, — каже, ні до кого не звертаючись тітка Зіна і йде за прилавок, — м’яса, хліба, огірків. Насправді усе що ми бачимо, що чуємо, до чого доторкаємося, запах — усе має значення. Навіть думки мають вплив… Відпочити мені треба.

Я виходжу з магазину зі змішаним почуттям приголомшення та провини. І відчуваю як сильно мені кортить поїхати на природу. Три роки тому ми з чоловіком придбали вісім соток землі у дачному кооперативі «Струмок». Він звозив мене туди декілька разів і покинув цю справу. Тому що на землі необхідно було працювати. Доглядати городину, дерева, квіти.

— Не моє це, — відрубав він мої спроби напоумити його. Я відступила.

Але тепер, знайшовши техпаспорт, права та ключ запалювання усілась на сидіння водія. Останній раз я сідала за кермо ще на курсах водіїв, коли була вагітна молодшенькою. Тринадцять років тому.

До дачі було 28 кілометрів. Я доїхала за годину. Припаркувала автівку та вийшла в траву. Вона була по пояс. Я стояла та посміхалась невідомо чому.

— Добридень, сусідко, — почула високий жіночий голос, — давненько вас не було.

— Я хворіла, — відповіла те, що лежало в мене на серці.

— Ходіть до нас, я запарила чай з чебрецем. Побалакаємо. А мій чоловік вам траву покосить. В нього і косарка є електрична. Десять хвилин і зможете працювати на своїй землі.

— Дякую! Із задоволенням!

Сусідку звали Тамара. Вона була моторна й балакуча. Її чоловік Іван проворний до роботи. Вони жили тут, в себе на дачі. Народили у шлюбі п’ятеро дітей. Ще тримали кролів, курей і двох собак. Крім того незліченна кількість котів ходила к ним харчуватись. Я сміялась з Тамариних історій так, що в мене заболів живіт.  

Того дня я обкопала яблуньку та грушку. Нарвала із собою невідомо яким чином насіяних півоній.

Коли їхала додому побачила на трасі стареньку, яка приторговувала віниками для лазні та мітлами. Личко в неї було схоже на печене яблуко, а пальці такі спрацьовані, що аж чорні. Але старенька посміхалась, ще й шуткувала про свій вік. Я купила мітлу.