Другий день

Прокинулась ніби з похмілля, ледь розкрила очі. Голова гуде. Дотепер мені не виходить з голови сукня Горті. Відкрила шафу з власним одягом і жахнулась. Чорне, сіре, деінде фіолетове. І усе старе. Я не могла згадати, коли останній раз купляла щось на себе. А на кожній одежині, ніби ярлики — знецінення. Я згадувала, як сестра сказала, що цей чорний костюм мене старить. А свекруха пирхнула коли побачила у темно-фіолетовій сукні, вона здалася їй закороткою. А коли я одягнула той сірий светр чоловік обізвав мене «цицькатою». Через півгодини шафа була порожня. На плечиках висіла єдина, на мій погляд, годяща сукня в якій я ходила на весілля до куми ще до свого одруження — червона з чорним поясом.

Вирішила вимити волосся. Зайшла у ванну кімнату. Раковина брудна, душова кабінка вся у іржавих потьоках, зубна паста скінчилась день тому, із шампунів тільки «Кропивний». Байдуже. У минулому житті відразу б стала до роботи. Тепер же привела в порядок себе. Одягнула червону сукню. Правда взула все одно кросівки, тому що шукати кота у туфлях на підборах було б не зручно. Ліфтом вже не поїхала, від сьогодні ходжу сходами.

На дворі було чудово. Сонечко нагріло землю і вона парувала після дощу, квіти розпускались, птахи щебетали. Я обійшла дім по колу. На «кіс-кіс» ніхто не обізвався. Тому я залишила тарілочки з нарізаною ковбасою та шматочками розмороженої риби біля дверей під’їзду. Біля них поставила коробочку в якій постелила «цицькатий» светрик.

Чомусь закортіло завітати у маленький магазин, який розташувався біля першого під’їзду нашого дому. Я не любила заходити в нього, тому що продавчиня тітка Зіна завжди воліла сказати декілька слів кожному покупцеві. Іноді доводилось чекати, іноді вступати в розмову. Але то було не моє — привертати увагу чи висловлювати власну думку. Тепер же я рвучко відчинила двері. Дзенькнули маленькі дзвіночки.

— Вітаю, — сказала мені приємним голосом тітка Зіна, — як ви сьогодні чудово виглядаєте! Я спочатку навіть не впізнала.

— Ви мене знаєте? — я здивовано потисла плечима.

— Аякже. І чоловіка. І дітей. Ваші дівчинки, чудові створіння, прибігають до мене майже кожен день. То за цукеркою, то за морозивом. А одного разу витратили свої кишенькові на сардельку для Жулькі.

— Жульки?

— Рудої собачки. Живе в нашому дворі. Може вам кави? В мене якраз є пречудова арабка і свіжо-змелений кардамон.

—  О! Я була б вдячна. Сто років не пила каву!

— Кава стишує думки. Вас ніколи не дивувало, чому каву п’ють зранку, після того як прокинулись? Організм ніби має бути відпочилим, повним сил. На мій погляд, кава є напоєм одного з ранкових ритуалів. Стишення. Ось спробуйте пити цей напій маленькими ковтками і ні про що не думати. Хвилин п’ять-сім. Я впевнена після втихомирення таким чином свідомості вона запрацює з новою силою. Може видасть вам кілька підказок для прийдешнього дня.

— Дякую, Зіно, — сказала я. Язик не повернувся назвати її тіткою.

Я взяла стаканчик з кавою, вийшла та сіла на лавочку. Три хвилини намагалась приборкати власні думки. Вони були якісь дикі, в голову лізла різноманітна маячня. Я згадала навіть, що курка може знести яйце в якому, крім білка та жовтка, буде знаходитись інше яйце в шкаралупі.

Нарешті, кілька секунд просиділа у внутрішній тиші і навколишньому буйстві звуків. Цей стан ніби протверезів мене. Я зрозуміла що саме хочу.

І вирушила в місто на шопінг. Моя забаганка — купити таку саму сукню як у Горті, або навіть кращу. Та, нарешті, змінити взуття.

Додому я поверталась під вечір у гарненькій зеленій сукні розквітчаній великими ромашками та чудових плетених босоніжках. Ще купила сумочку і новий гаманець. На моєму середньому пальці красувалася каблучка. Продавець біжутерії — високий кароокий чоловік з рудими вусами, сказав, що камінець у каблучці це зелений хризоберил. 

— А чи знаєте ви, панночко, — продавець підкрутив вуса, — що кожен камінь має свої властивості. Цей, жовто-зелений, на який ви дивитесь, допомагає відновити сили та стишує головний біль.

Я згадала свої жахливі мігрені, жваво скрикнула: «Купляю!» і відразу нап’яла каблучку.

Заходячи у під’їзд, зауважила, що місцеві коти поїли запропоновані їм страви. Але жодний не вподобав коробочку із м’якеньким ліжечком.

— Ну ви і злючки, — сказала в серцях, — хоч би одненький вийшов привітатися. А я б його додому забрала, скупала б, бліх та глистів протравила…

Зрозуміла, що сумую за дітьми. Потім вирішила, що дівчата вже великі — чотирнадцять та дванадцять років, можуть подбати про себе кілька днів самі. Чоловік і поготів.

Цієї ночі мені наснилось ніби я плаваю у безкрайньому океані і торкаюсь пучками пальців медуз, але мені не страшно.