Перший день

Отямилась сидячи у ліфті.

— Сподіваюсь я не надзюрила, — шепочу, відкриваючі очі. А потім, — що це було?!

Ліфт стоїть на сьомому поверсі з відчиненими дверима. Дивлюсь навколо — пакетів з їжею немає. Щоб вам! Не так шкода грошей, як витраченого часу. І себе. Тому що чоловік просто загнобить. Добре хоч сумочку залишили.

Виходжу і йду до квартири. Відкриваю, заходжу. Тиша! Ні чоловіка, ні дітей. Такого не було відтоді, як ми тут живемо.

- Маріє? Ніно? Сашко? Де ви? — серце починає тьохкати, а голова іде обертом. Заходжу на кухню, дістаю апарат і вимірюю тиск. Ну звісно 170 на 140. Витягаю з сумочки Каптоприл та кладу під язик. Розумію, що цього не досить і відміряю тридцять крапель валеріанки на півстакана води. Випиваю. Не забути через півгодини виміряти тиск ще раз. Згадую, що хочу в туалет.

Коли проходжу повз велику кімнату, вмикається телевізор.

— Ближче, — каже хтось з телевізору, — підійди ближче.

Я хапаю пульт і намагаюсь вимкнути зображення. На мене з екрану роздратовано дивиться старий лисий дід з бридкими бородавками над бровами та під носом. Я дивлюсь на діда та усім серцем сподіваюсь, що не лежу саме зараз під діями наркотиків та у гальмівній сорочці десь у Скаржинецькій психлікарні.

— Дідусю, відпустіть мене, — починає щось булькати з мого рота, — я більше не буду…

— Більше не буду «що»? — питає дід і підіймає кущисті брови вгору.

— Ви мені скажіть. До речі, де мої діти? — я приходжу до тями, ще й валеріанка починає діяти.

— У Лєзневецького ковену увірвався терпець, — каже мені дід. — Нам набридло що ти змінюєш положення речей у просторі, керуєш часом як тобі заманеться, живеш у повному знеціненні і в постійній депресії. В тебе немає друзів! Це дуже погано для навколишнього середовища. Так би мовити, не еко.

— Твоя зовнішність, не еко! — кажу зі злістю та відразу затискаю собі рот обома долонями.

    — А як ти мене бачиш? — питає дід і я додаю смачних епітетів, описуючи його зовнішність.

— Все набагато гірше, ніж я думала, — каже дід, щезає з екрану а в кімнату заходить висока та повна вродлива жінка років сорока. Вона одягнута в таку легку блакитну сукню, що в мене захоплює подих.

— Так краще? — питає вона, а я киваю.

Великими блакитними очима жінка дивиться на мене прискіпливо, а я стискаюсь під її поглядом. Старі стоптані кросівки, на шкарпетці дірка. ЇЇ не видно, але я відчуваю як некомфортно правому великому пальцю. Засмальцьований на ліктях піджак, розтягнута футболка чоловіка, джинси, які я не прала напевно з доісторичних часів. На голові немите волосся зібране у зачіску домогосподарок — дульку. Дульку! Назва зачіски ніби промовляє за що мають домогосподарку оточуючі та що вона думає власне про себе.

— Пропоную вживати слово «домогосподиня», — зауважує жінка, — моє ім’я Гортя.

— Яка різниця як себе називати, — пирхаю я.

— Яка різниця? — підняла брови Гортя, — Ти нагадуєш мені одного політика.

Я червонію, пригадавши, що не ходжу на вибори з 2014-го.

— Чому в тебе таке дивне ім’я? — питаю, щоб перевести тему.

— Це скорочено від «гортензія».

— В тебе батьки були селекціонерами, чи як? — цікавлюсь.

— Мої батьки були обізнаними. А я, котра їх наслідую, взяла собі три таємних імені і одне для використання всує.

— Де мої діти, Гортя? І що взагалі коїться? — валеріанка перестає діяти.

— Я відповім тобі після того, як ти назвеш мені три слова, що прийдуть в твою свідомість прямо зараз.

Я уважно дивлюсь на її сукню і намагаюсь придумати слова.

Зауважую, що за вікном темніє, починає накрапати дощ.

— Кіт, береза, світло, — кажу та простягаю до жінки руку, ніби вона має покласти моїх дівчат мені на відкриту долоню.

— Доки ти в Потайсвіті — сім’ї своєї не побачиш. З дівчатами та чоловіком все буде гаразд, повернешся в той самий день з якого тебе забрали. — Гортя говорить чітко і ніби випростовується, виростає майже під стелю. Мене починає тіпати. — Але не повернешся доти, доки не ініціюєшся. Може так перестанеш ковену набридати. Перше слово — помічник, друге — знаряддя. Третє — то таємниця, тільки тобі відкриється. Шукай. Як знайдеш, промов моє ім’я три рази, я тебе перенесу.

І Гортя виходить з кімнати. А я майже падаю на ліжко і сиджу так кілька годин.

Міркую. Перше слово кіт. Помічник. Він має ловити мишей? Котів у нас у дворі небагато, але є. Двох сірих я навіть підгодовую. Ще руду собачку. Моєму чоловікові не подобаються тварини. Вони йому смердять. Він обзиває їх «фабриками, по виготовленню лайна». Але менше з тим, треба відшукати кота. Дивлюсь у вікно. Дощ періщить уже зі всієї сили. Я вирішую, що всі коти заховались і навряд чи вийдуть на моє кіс-кіс-кіс. Тому загортаюсь у ковдру і, як є в одязі, лягаю спати. Сон приходить відразу. Бамкає по потилиці і забирає мене з собою у чорну чорноту.