Минуле життя

Я зайшла в ліфт. У руках тяжкі пакети. Коли купляла їх на касі, то зневажала себе. Вже давно хотіла покласти в сумку екоторбинку, яку придбала нещодавно.

Моя подруга через краундфандінгову платформу збирала гроші на свій новий проект. «Народження книги», ось як вона його назвала. Я допомогла. Триста гривень не така велика сума, щоб потім потримати в руках книгу, яку написала знайома людина. Прочитати її, так би мовити, з іншого боку. Людину, я маю на увазі. А ще отримати на додачу екоторбинку з мордою чорного кота. І листівку з побажанням від авторки.

Почуваюсь стомленою. Дивлюсь на остогидлі пакети. На одному надпис «Таврія» на іншому «Сільпо». В першому супермаркеті була акція на консервований тунець, який я усім єством ненавиджу, а чоловік жере. У другому — вершкове масло «Молокія» та авокадо, які продавались, напевно, в збиток магазину. Проте усі інші продукти були дорожчі.

Ліфт поволі попхався вгору. Мені на сьомий поверх. Я подивилась у дзеркало і відразу зауважила темні кола під очима та скуйовджене волосся. Так виглядає жінка, у якій немає часу на себе.

Другий поверх. Я дала собі обіцянку, що тільки-но зайду в квартиру відразу покладу собі на повіки патчі, задеру ноги долу і буду лежати цілу годину.

Третій поверх. Зітхнула і потисла плечима. Ясно ж, що такого ніколи не станеться. Максимум, що мені вдасться — забігти в туалет. Потім мене роздеруть своїми бажаннями їсти, пити, бавитись, робити уроки, гуляти діти та чоловік.

Четвертий поверх. Чогось дуже захотілось спочатку пити, а потім пісяти. Що за мана? Кожен раз, коли я заходжу у ліфт — відчуваю дискомфорт. Чи то завдяки специфічному запаху. Чи то в мене від природи маленький сечовий?

П’ятий поверх. Згадала, що забула купити цукор пісок. Молодша ненавидить рафінад.

Шостий поверх. Хтось щосили гупає у двері! Я ледь стримала свій сечовий! Ліфт зупиняється.

— Агов. Хто це? — кажу тихенько і світло гасне. Добре, що я знаю де знаходиться кнопка виклику диспетчера. Ставлю пакети на підлогу, намацую кнопку, натискаю та кажу адресу. З динаміка несеться неясне белькотіння, а потім я чую дзвінкий жіночій сміх.

Спиною підіймаються мурашки і я вкриваюсь холодним потом. Стою у розпачі і не знаю що робити. Хтось бере мою долоню своєю холодною та вологою і стискає.

— Сходила за покупками, — встигаю подумати коли втрачаю свідомість.