Розділ 15

Еллі

П'ятниця 
За мить до світанку

Ввімкнувши світло, хлопець повільно заходить в середину, замкнувши за собою двері.
Дзвінкий брязкіт ключів, що впали на тумбочку, порушує гробову тишу, яка панувала в цьому номері до тепер.

Його кроки супроводжуються ледь чутним скрипінням підлоги, однак він не сповільнює свій хід. Я відчула, як серце починає битися все швидше і швидше, з кожним кроком наближаючи до мене того, хто подарував мені цю ніч.

Хлопець підходить до мене так впевнено, що в один момент мені пригадується фільм про дику природу, де хижак заманює свою жертву в пастку, з якої тій не вибратись. Дарма що маленька кімната, всесвіт сповільнює час, тож проходить ціла вічність поки він нарешті біля мене.

- Послухай. Я не хочу робити те, через що завтра шкодуватиму.

Мої слова видаються зовсім не чіткими. Я спантеличена своїм бажанням отримати всього його цієї ночі й здоровим глуздом, який зараз невпинно б'є на сполох.

Кутики його чарівних уст легенько вигинаються, і на мить мені стає лячно, що він розрегочеться з мене, проте хлопець лише хитає головою і підходить ще ближче. Наші тіла тепер розділяє щонайменше один подих. Бажання скоротити навіть цю крихітну відстань зводить з розуму.

- Я просто хотів допомогти тобі зняти піджак, - тихо промовляє він, одним ривком скидаючи з моїх рук вологий піджак.

- Не вірю.

- І правильно робиш.

Його погляд твердий, неначе крига. Від блідого світла старої лампочки очі мають відтінок кави з молоком. Тепер спостерігати за ним здається небезпечним, як ніколи раніше. Цього разу я перша ховаю погляд.

- Нам потрібно висушити одяг.

Підійшовши до шафи, хлопець дістає звідти білосніжний халат і простягає мені. Тиша між нами стає напруженою. Мої думки фальшивими струнами переплітаються в голові, а руки просто нервово перебирають м'яку білосніжну тканину.

- Ті двері, ймовірно, ведуть до ванни. Можеш переодягнутися там, - каже хлопець.

Я мовчки киваю і прямую у вказаному напрямку. Замкнувши двері, мені потрібно ще трохи часу, щоб перевести подих.

Чому я знову його поцілувала?

Настрій. Імпульс. Бажання.

Серце б'ється в шаленому ритмі, тож доводиться поставити на нього руку, щоб трохи урівноважити темп.

Через кілька хвилин я все ж підводжуся для того, щоб зняти одяг. Цього разу мені надійно наклали шви, тож зараз мої рухи вже зовсім не такі обережні, як раніше.

Жорстким рушником я забираю зайву вологу зі шкіри, залишаючи червоні сліди від тертя на руках і животі. Струсивши воду з волосся, нарешті огортаю своє тіло м'яким халатом з вишивкою підозріло схожою на логотип сусіднього готелю.

- Ну як ти?

Увійшовши в кімнату, я одразу пошукала його очима. Він уже сидить на дивані й дивиться на мене, немов чекає. Я не втримуюсь і посміхаюся. Лише на мить.

Хлопець вже встиг переодягтися. Його речі обережно розкладені на маленькій канапі, в той час як мій піджак, він розмістив на гарячій батареї.

- Все о'кей.

- Скоро світанок. Тобі потрібно трохи поспати. Лягай сюди, а я посплю на канапі.

Хлопець спокійно проходить повз мене до свого одягу, однак я спритно ловлю його руку. Він не відводить погляд від місця мого дотику. Його дихання частішає в унісон з моїм і напруга між нами зростає зі швидкістю світла.

- Лягай коло мене, прошу.

Мій голос звучить майже нечутно, попри зусилля розбавити тишу. Незнайомець мовчки киває.

Обережними рухами я веду його за собою вимкнути світло, після чого повільно лягаю на ліжко. Він повторює мої рухи, сповільнюючи дихання.

- Чому ти поцілувала мене? - тихо запитує хлопець, вивчаючи моє обличчя.

- Настрій, імпульс, бажання, - кажу я, повторюючи власні думки, - називай як завгодно.

Його рука торкається моєї, переплітаючи пальці. Він тихо притуляє мою руку до своїх уст, трепетно цілуючи її.

- А чому ти поцілував мене? Тоді, у парку.

- Слабкість, - незворушно відповідає він.

Великим пальцем руки я торкаюся його обличчя, окреслюючи очі, брови, досконалі вилиці. Мій погляд мимоволі зупиняється на його устах. Мабуть, це найдосконаліші губи, які мені доводилося бачити. Я легенько торкаюся їх, намагаючись пучками пальців запам'ятати кожен згин і вигин його шкіри.

- Який твій найбільший страх?

Я знову запитую це, намагаючись дізнатися про нього більше. Страх як ніщо інше описує людину. Він може побороти її, а може підвести на вершину світу.

- Я боюся, що все у що я вірю виявиться брехнею, - шепоче він.

- І твоя теорія про кохання не підтвердиться.

Хлопець мовчки киває. Він підсувається ближче і теплі уста знову накривають мої. Його поцілунки покривають моє обличчя, протягуючи дорогу до ключиць і шиї. На мить мені здається, що хлопець піде далі, однак він просто міцніше пригортає мене до себе.

- Залишся, - каже він слабким голосом, майже пошепки, не знаючи, почула я чи ні. - Не йди. Побудь ще день зі мною.

Він заплющує очі - лише на мить, як йому здалося. Але розплющивши їх, виявить, що місяць зайшов, і він тепер сам.