Розділ 14

Джеймс

П'ятниця 
4:13

- Припини, ну не може людина так просто стрибнути з третього поверху і не покалічитись, - заперечую я.

- Кажу тобі. Вона просто випала, піднялася, поправила зачіску і як ні в чому не бувало пішла на роботу, - не вгамовується дівчина.

Вперше бачу, щоб впертість настільки тісно взаємодіяла з наївністю, однак їй вдається це все поєднувати, тож я здаюся:

- Твоя взяла. Однак, ти ж цього навіть не бачила на власні очі.

- Ну і що, бабуся не буде брехати. І чому ти такий скептик?

- Я - реаліст.

Дівчина закочує очі, в черговий раз висловлюючи свою незгоду.

Дощ все ще тарабанить за вікном, тож наші розваги на сьогодні скінчилися. Я ніяк не можу придумати місце, куди б ми могли піти настільки обережно, щоб пов'язка на її животі не промокла. На думку спадає тільки готель, який розташовується за два квартали, однак сьогодні там вечірка з нагоди завершення фільму в якому знімається Марк, тож йти туди не має ніякого бажання.

- Не хочеш нарешті забратися звідси? - запитує дівчина, ніби читаючи мої думки.

- У тебе є якісь варіанти?

- Тут недалеко є готель, можемо піти туди.

- Е-е-е, це вже ні. Не люблю я готелів.

Дівчина недовірливо зводить брови і, прихилившись до мене, ледь чутно шепоче:

- Не хвилюйся, кралю. Обіцяю не чіплятися до тебе.

- Можемо викликати таксі й поїхати деінде.

- Куди ж? У ще одне кафе? Кіно? На костюмовану вечірку?

На її обличчі відбивається ледь помітна втома, тож я розумію, що від сильних ліків, дівчину трохи хилить на сон. Та і я не в найкращій формі. Вчорашня безсонна ніч дає про себе знати, однак помічаю я це тільки зараз.

- Гаразд, їдьмо звідси.

- Що? Ні! Я хочу прогулятися, тут зовсім не далеко.

- Тобі не можна от так просто ходити під зливою. А якщо щось станеться з пов'язкою.

Зневажливий погляд знову спопеляє мене, тож через кілька хвилин, ми уже біжимо холодною вулицею, ховаючись під деревами.

Повз нас проїжджають автомобілі. Деякі навіть гальмують, щоб запропонувати підвезти, однак дівчина й не думає спинятися. Опустивши голову, вона біжить, оминаючи калюжі й не помічаючи нікого навколо.

Раптом вона застигає під першим вуличним ліхтарем на алеї, дозволяючи мені роздивитися її: намокла від дощу майка зараз міцно прилипла до блідої шкіри дівчини. Її очі, губи, щаслива посмішка, заплутане волосся...

- Чому ти зупинилася? - кричу я, намагаючись перебити шум дощу і автостради.

- Поцілуй мене, - вигукує дівчина.

- Що?

Через шум дощу мені здається ніби я не розчув її. Вона робить декілька кроків назад і швидко підбігає до мене. Порівнявшись, вона повторює:

- Поцілуй мене.

- Зараз? Чому? - досі не допетраю я.

- Тому, що це романтично.

- Тобі не можна довго знаходитись під вологою, це не...

Однак я не встигаю договорити. Ніжні губи легенько торкаються моїх і цього достатньо, щоб голова пішла обертом. Огорнувши холодне тіло, я ближче притягую до себе дівчину, намагаючись зігріти її своїми руками.

Я перестаю відчувати холод, зовсім не зважаю на дощ. Її руки граються моїм волоссям, перебираючи вологі прядки і спускаються до обличчя, намагаючись зібрати великими пальцями краплинки. Своїми грудьми я відчуваю шалений ритм її серця, який з кожною секундою стає ще швидший.

Зібравши волю в кулак, я відриваюся від неї. Мені все ще не вдається розплющити очі, ніби щойно я це зроблю, момент зникне і вона просто втече. Опускаю голову, притуляючись до її чола, щосили опираючись бажанню знову поцілувати її.

Пучками пальців дівчина приходиться вздовж моєї руки, коли нарешті знаходить долоню. Переплітаючи пальці, вона встає навшпиньки, цілуючи мене в щоку. 

- Ходімо, -  шепоче вона.

Незнайомка розвертається і, не відпускаюючи мою руку, звертає за ріг. В супереч моїм тривогам, ми проминаємо готель, який освітлюють десятки софітів, і повільно прямуємо до набагато меншої будівлі.

Дощ досі йде, однак після поцілунку між нами наче щось змінилося. Спішити нікуди. Ми просто насолоджуємося цією миттю.

Дівчина йде трохи попереду, вказуючи дорогу. Вона час від часу розвертається до мене і чарує своєю посмішкою, наче перевіряє чи я все ще маю намір йти за нею.

Через якусь мить ми вже опиняємося біля дверей невеличкого старого готелю з промовистою назвою "Манхеттен".

Відчинивши двері, у ніс вдаряє різкий аромат кави і вицвілих шпалер, які не охайно відліпилися у закутку кімнати. Старий світильник - єдине джерело у цьому місці - м'яко освітлює кімнату, допомагаючи побачити пилюку і м'які ворсинки, які невимушено літають в повітрі.

- Доброго вечора, чим можу допомогти, - питає чоловік, за стійкою консьєржа.

Його трохи стривожив наш візит, адже в очах читається здивування і нотка тривоги. Здається, він вже й забув, як приймати відвідувачів і тепер, наче не слухняний хлопчик, вовтузиться на кріслі, намагаючись прийняти солідну позицію.

- Можна нам один із номерів?

Недовго думаючи, чоловік дістає з кишені в'язку ключів і навпомацки вибирає один із них, прикрашений червоною стрічкою замість брелка.

Ми ввічливо усміхаємося і прямуємо дерев'яними сходами вгору. Кожен наш крок супроводжується скрипінням сходинок, тож мимоволі я замислююсь про те, наскільки боляче буде звідси падати.

Дійшовши до третього поверху, дівчина веде мене у його кінець, дорогою розглядаючи номери кімнат, щоб знайти потрібний.

- Здається, це тут, - каже вона, вказуючи на двері під номером 39.

- Номер 39, - тільки зараз помічаю я. - Може це відсилка, до того жахливого фільму?

- Хе-ей, це прекрасний фільм.

- Хто б сподівався, що ти погодишся зі мною, - іронізую, впускаючи її в  кімнату.