Розділ 12

Еллі

П'ятниця
3:20

Спокійна музика лунає зі старого музичного автомата, конкуруючи зі звуками дощу за склом. До автомата черговий раз підходить офіціантка і вмикає його знову, щоб почалася нова пісня.

Це місце занадто атмосферне, щоб зачинятися на ніч. Попри пізню пору все ж є декілька відвідувачів. Дехто, як і ми, зайшли через зливу, однак є відвідувачі, які зумисне проводять тут свій час.

Інтер'єр у стилі вісімдесятих років зараз якраз повертається у моду, однак тут цей дизайн, здається, і не мінявся. Старі столики й полущена шкіра на диванчиках одразу видають вік закладу, як би й не намагалися це замаскувати за чистотою та ошатністю приміщення.

Оглядаючи кафе знову зупиняю свій погляд на хлопцеві, який ввічливо намагається вести розмову із сонним кухарем, а водночас і барменом закладу. Вишуканий костюм, одразу нагадує про те наскільки ми різні за соціальними рівнями. Однак його статура...Такого красивого і міцного тіла я не бачила давно. Можливо тому, що перестала звертати увагу на оточуюючих. Але цей хлопець мене чимось зачепив. Коли він мені посміхнувся, такою привабливою і чарівною посмішкою, мені захотілося відповісти йому, хоча я вже багато років нікому не відповідала взаємністю.

Так, гарний. Без сумнівів. Я одразу зрозуміла, що з ним не буде легко. Такі хорошими хлопчиками не бувають. І нехай він покидьок, яких ще потрібно пошукати в світі, на сьогодні мені вже вистачило мороки.

Боже, кого я обманюю? Я ж зовсім не забула за історію з Ліндою, але можливо він виправився. Те тату не могло бути просто так, правда?

Та і в лікарню він мене привіз. Чекав поки я опритомнію, хвилювався, вислуховував мої божевільні крики щодо його подруги. Закладаюся, він вже давно пошкодував, що відвіз мене тоді у звичайну лікарню, а не в божевільню.

Ледь чутно підспівую Еллі Фіцджеральд насолоджуючись мелодією і звучанням її голосу. Улюблена співачка моєї мами. Саме на її честь мене й назвали... Ну намагалися. Батько вважав ім'я "Елла" занадто важким у звучанні, тому дійшли компромісу замінити останню літеру.

Цікаво, яке у нього ім'я?

Білл? Занадто просте для такого хлопця. Ніл чи Шон - надто короткі. Може Девід або Едвард? Йому б личило ім'я Фредерік - вишукане, граційне і має присмак Британії.

-Я замовив стейк і страву дня. Кухар так і не розказав що це, тому буде сюрприз. Ти ж не вегетаріанка? - запитує хлопець, присівши навпроти і простягаючи молочний коктейль.

-Ні, все о'кей, дякую.

-То ти нарешті розкажеш що з тобою трапилося, чи зачекаємо шалених гангстерів навздогін?

Мовчки хитаю головою, тягнучи через трубочку коктейль. Йому не потрібно знати усього. Я не можу бути певною, що він не розповість комусь, а ця історія в жодному разі не повинна набути розголосу.

-Добре, тоді вчинимо інакше, тобі зараз загрожує небезпека?

Бінго!

Однак, я знову хитаю головою. Достатньо впевнено, щоб він повірив, адже через якусь мить пильний погляд зникає.

-Послухай, зі мною справді все гаразд. Просто непорозуміння, яке швидко минуло. Прошу, забудь про це. Розкажи краще яка паста тобі подобається. Я обожнюю з соусом чилі, ти куштував коли-небудь?

-Звісно куштував, моя мама її робить кожного Різдва, хоча це й не відповідає атмосфері свята, - відповідає хлопець із замріяним виразом обличчя. - До речі, ти справді думаєш, що я настільки дурний, щоб так просто змінити тему?

От дідько, я ж справді повірила.

-Послухай, - каже він, накриваючи мою руку своєю. - Я розумію, що довіритися мені ти так просто не можеш, воно й не дивно. Але, що не кажи, в лікарні ти виглядала наляканою. Якщо тобі загрожує будь-яка небезпека - просто дай знати і я допоможу.

Під проникливим поглядом хлопця одразу приходить відчуття, ніби я зменшилась до крихітної комашки, яку легко роздушити великим пальцем руки. Я впевнена, що він відчуває себе ображеним, адже відкрив мені свої рани й ніяк не може роздивитися мої.

-Зі мною все гаразд, - кажу я, чітко наголошуючи кожне слово.

-Чому ж я тобі не вірю?

-Можливо тому, що довіра до людей не входить у твої плани.

-Ти вважаєш мене настільки педантичним?

-Саме так. Якби не твій план - ми б тут зараз не сиділи. Я просто кажу, що тобі подобається прораховувати все наперед.

Якусь мить він зважує мої слова, після чого впевнено киває головою.

-Можливо ти й маєш рацію, але хіба це погано?

-Це нудно.

-Тобто сьогодні ти нудьгувала?

-Зовсім ні, було весело, однак...

-Ваше замовлення готове, - перебиває мене офіціантка, простягаючи дві великі тарілки на стіл.

На вигляд вона ще юна - років сімнадцять, не більше. Однак розстібнуті верхні ґудзики свідчать зовсім не про бажання повторювати хімію увечері.

-Спасибі, - радісно кажу я, притягуючи стейк до себе. Досі я й не усвідомлювала наскільки зголодніла, а зараз готова слона з'їсти.

Однак дівчина не йде, натомість вона простягає хлопцю полуничний чізкейк і сором'язливо заломлює руки:

-А це вам. Комплімент від закладу. Ну і від мене, сподіваюся вам сподобається.

На певний час, я забула як дихати. Вдячна посмішка хлопця і задоволений погляд дівчини - зовсім вивели мене з колії.

Ей, а нічого що я тут сиджу? Можливо це мій чоловік? Або коханець? Або батько моїх дітей? Або усе, чорт забирай, разом.

Мій стейк відійшов на другий план і я впевнено тягну до себе чізкейк, вперто не помічаючи здивованого погляду офіціантки.

-Боже, як ви вгадали, що це мій улюблений десерт? Любий, ти розповів кухарю? Кевіне, з кожним днем я закохуюся в тебе все більше і більше, - кажу, грайливо торкаючись його плеча і не відводячи погляду від усміхнених очей.

Через якусь мить мені стає соромно перед незнайомцем за цю виставу, однак вона спрацювала.

Враз щоки офіціантки налилися багрянцем, а очі забігали по залу. Швидко промимривши ввічливі слова вона віддаляється, залишивши нас наодинці .