Розділ 11

Джеймс

П'ятниця 
2:53

Мовчки вимірюю кроками коридор місцевої лікарні. За останню годину я вже встиг нарахувати чотири переломи(дві руки, ключиця і ніс), три випадки алкогольного отруєння й одну божевільну стареньку, яка запевняла, що саме у цю лікарню помістили її кішку Розалінду.

Знову йду до столика з кавою, щоб тільки не хотілося спати. Власне, очі заплющувати мені теж мало хочеться. Як тільки в голові виникає темрява, одразу постає закривавлений живіт дівчини і її непритомне тіло.

Бліда шкіра і ледь чутне серцебиття зробили свою справу. Вже й не пам'ятаю коли я востаннє так хвилювався за когось. Але хто це зробив з нею? Інколи я помічав, що вона торкається живота, однак списав все на хвилювання, або ж просто комплекси про фігуру, які зараз присутні чи не у всіх дівчат.

Ідіот. Просто довбень.

Якби ж я запитав одразу і не корчив із себе філософа, який знає все на світі.

Після третьої чашки кави двері в палату відчиняються. Сліпучо-білий халат Джесс, приваблює вже далеко не так, як два роки тому, коли вона тільки прийшла працювати в цю лікарню.

Темне волосся і смуглява шкіра завжди наштовхували на думку про східне коріння дівчини, однак і вона, і її мати, завжди називали себе "чистокровними німкенями".

Підходжу ближче і тепер я вже можу побачити ввічливу посмішку незнайомки й обіцянку для Джесс, що вона обов'язково буде обережнішою наступного разу.

Джесс зачиняє двері в палату, однак робить вона це зовсім не з бажанням обговорити зі мною стан дівчини. Її погляд, ніби не навмисне, блукає по моєму обличчі й раз за разом зупиняється на моїх губах.

-Як вона? - запитую я, адже зараз це єдина важлива річ.

-Бачу смаки у тебе так і не змінилися. Шаблони - штука оманлива, Джеймс.

-Хіба у тебе немає бути щось на зразок лікарської етики і тому подібне? Можеш просто розповісти мені про її стан.

-Ти справді не помічаєш? Вона ж викапана я. Така ж наївна і мила. А ще, вона видно не така вже й розумна, якщо повелася на тебе.

-Джесс, ми знайомі з нею кілька годин і повір, якщо б мені захотілося знайти розвагу на ніч схожу на тебе, я б зовсім не морочив собі голову, адже твій номер в мене досі є. Тож давай ти хоча б на кілька хвилин скинеш корону і нарешті згадаєш про свою роботу.

Мені зовсім не хотілося ображати Джесс, однак я надто втомлений бодай для найменшого натяку на любощі. Зараз потрібно дізнатися про стан незнайомки, а з наслідками розберуся пізніше.

Кілька секунд, дівчина все ще вивчає мене. Вона занадто горда, щоб зізнатися в тому, що мої слова зачепили її, однак занадто порядна, щоб просто піти не промовивши ні слова.

-Ти бачив рану, - починає розповідати Джесс. - Вона не зізнається звідки, жартує про те, що не вміє куховарити, однак я б на твоєму місці остерігалася. Сліди глибокі й точно робилися навмисне. Закладаюся, зашивали в якійсь жахливій клініці, або ж узагалі в домашніх умовах. Поріз глибокий, однак важливих органів не зачепив. Те, що вона не занесла інфекцію - просто диво. Дівчина показала знеболюючі, які приймала. Дієва штука, однієї-двох в день вистачає, однак вона приймала від шести пігулок на добу. Воно й не дивно, з таким пораненням люди поворухнутися бояться. Через навантаження і погано закріплену пов'язку рана знову відкрилася. Вона втратила не багато крові, однак у поєднанні з ослабленням організму після пігулок - отримуємо увесь комплект для втрати свідомості.

Мені необхідно з нею побачитись. Зараз. Негайно. Страх і хвилювання нікуди не поділися. Ще більше запитань.

-До неї можна?

Джесс ствердно киває головою.

-Однак до завтра нехай все ще побуде тут. Через кілька хвилин я вколю їй снодійне, нехай набереться сил.

Дівчина розвертається і стукіт її підборів луною розлітається по порожньому коридору лікарні.

-Хей, Джесс, - гукаю я і кроки припиняються. - Ти сказала їй моє ім'я?

Я бачу як її плечі легенько підіймаються від глибокого вдиху і через кілька секунд вона все ж повертається обличчям до мене. 
Хитра посмішка і бісики в очах насторожують. Джесс завжди вміла інтригувати.

-Для чого, Джеймсе? Її ім'я ти однаково не запам'ятаєш.

Не дочекавшись моєї відповіді вона знову йде, дозволивши мені нарешті відчинити ці кляті двері й поговорити з дівчиною.

-Хей, тебе хто небудь вчив стукати, перш ніж зайти, - чую обурений голос дівчини.

На хвильку мені стає не по собі. Не так повинна виглядати людина, якій годину тому наклали декілька швів на живіт. Мої очікування побачити виснажене обличчя у сірій лікарняній палаті - зовсім не виправдалися і зараз мене зустрічає... все та ж незнайомка. Така ж жвава і зовсім не терпляча.

Через несподіванку, я не одразу розумію, що вона одягнена лише у нижню білизну і зараз невпинно намагається натягнути на себе джинси, час від часу зупиняючись, щоб передихнути.

-Ти в курсі, що тобі сьогодні потрібно залишитися в лікарні, - поспіхом питаю я, все ще не збагнувши її поведінки.

-Ага. Доречі про це, для чого ти мене взагалі сюди притягнув?

-Ти знепритомніла! - кажу я, усвідомлюючи, що мій голос вже переходить на крик.

-І одразу ж прийшла до тями, - вона відповідає спокійно і весело, тож на я починаю сумніватися у її адекватності.

-Ти бачила своє поранення? Мені здалося, що звідти органи скоро випадуть. Я звичайно хотів пізнати твій внутрішній світ і всяке таке... але ж не так буквально.

-Так. Так. Так. Поранення, кров, смерть, все в такому ж дусі... Ти не бачив мого взуття?

Добре, Джеймсе, потрібно заспокоїтись. Вдих-видих, вдих-видих. Ти повинен зібратися з думками і пояснити їй, що це жахливо може відобразитися на здоров'ї.

-Боже, ще й футболка вся в крові. В тебе часом немає ножиць? Добре, що заплямований тільки низ.