Розділ 4

Джеймс

– Кажуть, людина помирає двічі. Вперше це стається коли ми втрачаємо кохання, однак тоді нам все ж вдається вижити...
Переважно, вдається, –  починає говорити лектор.

Далі він продовжує розвивати цю тему, наводячи приклади самогубства через нещасливе кохання.

Маячня.

Смерть настає від чогось життєво необхідного: повітря, вода, серцева недостатність. І ось остаточний фініш. Більше ми не існуємо. Неба не бачимо, сонця не відчуваємо, через дурні речі перестаємо хвилюватися. Та й на всі ці амурні штучки вже плювати.

Ось це справжня смерть. Коханням людина вбиває себе. Так би мовити, ще більше вкорочує віку безглуздим самонавіюванням.

Я ніколи не закохувався. Та й, направду, не вірю в це. Однак є речі, у яких я впевнений на всі сто: в певний час, в людини виробляються гормони, які відповідають за щастя, страх, біль, кохання. Наше життя –  це звичайнісінька наука, тож не варто все романтизувати.

Сидячи на нудній вечірній лекції з психології, де розповідають про очевидні речі, на які всім начхати, я шліфую дані думки, щоб в усій красі подати їх професору при черговому зауваженні. 

– Кожна людина народжується зі своїм Воно всередині, що вимагає задоволення основних потреб немовляти. Зімбардо стверджував: Воно базується на так звaному принципі задоволення конкретної миті, і не зважає ні на що інше.–  на мій превеликий жаль змінює тему лектор, в черговий раз доводячи нікчемність нашої системи освіти.

Чую, як з передніх рядів, хтось черговий раз ставить безглузді питання, щоб проявити свою активність, тим самим демонструючи свою тупість.

Зараз я, повністю занурився в черговий роман Ніла Ґеймана, голосно гортаючи сторінки. По– правді, дурнуваті лекції з хибними даними професорів, вже давно посідають друге місце в моєму топі "Найбільш непотрібних речей в світі", одразу після магнітів на холодильнику, однак перебивати людину –  верх невігластва, тож я все ще чекаю коли він сам зверне на мене увагу.

– Джемс... Джеймс, –  чую я, як мене окликає приємний голос, позаду.

Повільно розвертаюся, натягуючи посмішку і бачу дівчину, з якою я не так давно провів ніч. Сьюзан, або Ірен. Не можу пригадати імені.

На її обличчі з'являється ледь помітний рум'янець, а стиснуті до почервоніння коліна –  вказують на те, що вона все ще пам'ятає ту ніч.

Через моє довге мовчання, брюнетці стає не зручно, тож вона ледь помітно бігає очима по аудиторії, жалкуючи, що погукала мене.

– Привіт... Наталіє, –  кажу я не надто впевнено. 

По обличчю дівчини одразу розливається посмішка. Невже вгадав? 

–  Ти йдеш сьогодні на бал... на честь закінчення семестру?

Дівчина ледь помітно затинається, ще більше вкриваючись рум'янцем, однак тепер продовжує пропалювати мене поглядом. І дурню зрозуміло, що чекає, коли я запрошу її туди, однак сьогодні вона в мої плани не входить.

– Точно не впевнений, однак, якщо все ж наважусь прийти, прибережи для мене кілька танців, –  кажу я, без тіні посмішки на обличчі, але дівчина вже встигла ледь помітно притиснути лікті до ребер, мовою тіла вказуючи на те, що вона мало не зловила джекпот.

Я розвертаюся і бачу на собі пильний погляд лектора. Широко розставивши ноги і схрестивши руки, він мовчки спостерігає за мною, демонструючи свою безпосередню владу в цій аудиторії.

Спокійно оглянувши його, повертаюся до книжки, спеціально показуючи обкладинку, яка свідчить зовсім не про психологію.

– Містере Роджерс, здається вас не надто цікавить мій предмет, –  каже він, беручи в руки олівець і нервово перебираючи його пальцями. Неозброєним оком помітно, що за останній тиждень він набрав декілька фунтів, тож це чергова ознака того, що він кидає курити.

Ну нарешті.

Дочитавши черговий розділ, перегортаю сторінку й спокійно кажу, не відриваючи погляду від книги:

– Чому ж, сер. Ваш предмет надзвичайно мене цікавить. Дуже шкода... Дуже шкода...

– Через що ж ви шкодуєте, містере Роджерс?

Я тихо закриваю книжку і починаю складати свої речі, відчуваючи на собі сотні здивованих поглядів. Закинувши на плече рюкзак, повільно спускаюся і стаю просто біля лектора, змушуючи його поступитися на декілька кроків.

Невже він мене боїться?

– Дуже шкода, –  голосно кажу я, спрямовуючи погляд на аудиторію студентів, –  що сучасні науковці не в змозі відрізнити Зімбардо, що вивчає психологію зла, від Фройда, який і розповідав, про це ваше "Воно". Дивуюся, як ви ще "Собаку Павлова" сюди не приплели.

По аудиторії покотилися смішки й професор, нервово поправляючи краватку, закашляв.

Я ближче підходжу до нього і ледь чутно кажу:

– І моя вам порада: переходьте на яблука, еклери до добра не доведуть, та й курити ви менше не станете.

Демонстративно крокую до дверей, залишаючи по собі нові теми для пустопоржніх обговорень людей, яких я зовсім то й не знаю. Від сьогодні вхід на цю пару для мене заборонений. І, здається, Марк тепер винен мені двадцятку.