Еллі
– Тебе підвезти? – питає Френк, підбираючи склянки з останнього столика.
На годиннику тільки шоста вечора, однак щойно останній клієнт вийшов за двері, залишивши клуб у пустій тиші. Сьогодні четвер, тому чекати на нових відвідувачів – немає сенсу.
– Я ще побуду. Потрібно вибрати пісні на завтра. Не хочу все робити в останній момент, – кажу я, приховуючи обличчя.
Френк занадто добре знає мене, тому одразу все розуміє:
– Колін знов у відключці? – йому все відомо , тому не чекаючи на мою відповідь, він продовжує. – Еллі, ти мені як рідна донька. Прошу, тікай звідти. Там життя не буде.
Я похмуро посміхаюся і мовчки дивлюся в порожню залу. Френк чи не єдиний хто знає, що у мене відбувається в житті. Однак навіть йому я не можу розповісти всієї правди.
– Знаєш, мало хто шукає на квартиру дівчину, яка заледве може оплатити оренду подушки. Та ще й Еліот. Якби не він, я б навряд чи витримала все.
Френк сідає за закритий рояль і ховає обличчя зморшкуватими руками. Крізь тонку шкіру проступають вузлуваті блакитні жилки. Руки ці працювали для мене, від того вони такі. Раніше я не бачила їх, я взагалі багато чого не вміла бачити, я була занадто юною. Тепер же, коли майже двадцять чотири години на добу, я проводжу з Френком, усвідомлюю наскільки багато він зробив для мене, мами і Еліота.
– Боже, якби ж я міг якось вам допомогти. Знаєш, думаю тобі час шукати нову роботу. Еллі, ти надзвичайно талановита дівчина. Якби не твій голос, мій клуб вже давним– давно б збанкрутував, – після декількох секунд тиші, його вираз обличчя змінюється, наче він щойно виграв джекпот. – Як же я міг забути, один зі слухачів, якийсь студент, звернувся до мене сьогодні. Просить щоб ти сьогодні виступила на якомусь заході. От дурна голова, він навіть листівку дав, а я все забував віддати її. Еллі, можливо це твій шанс.
Френк простягає одну із листівок якогось університетського балу й очікувально поглядає на мене. Звівши одну брову, чекаю коли ж він зізнається, що сам є винуватцем мого запрошення. В такі клуби як наш, студенти вже років двадцять не відвідують, та й заходи в такому університеті як цей, плануються не менш як за півроку.
– Тобто сам підійшов і попрохав тебе передати ?
– Присягаюся, я не маю до цього ніякого відношення. Можливо в них музикант захворів, або що, – каже Френк, піднявши обидві руки в гору, на знак щирості.
Напевно, йому не відомо, що весь час, коли він бреше кутики його вуст, ледь помітно підіймаються.
Я мовчки присідаю коло нього і легенько ставлю голову на плече. Френк знає, що я цього не зроблю, однак він щоразу пропонує піти з "Village Van" і сам шукає для мене нові можливості.
– Для мене це більше ніж клуб, Френк. Тут я почуваюся так, наче мама знову поряд. Та й застава ще не до кінця оплачена.
У нас весь час ведеться ця розмова: Френк пропонує мені піти – я відмовляюся, через деякий час я знову чую від нього вже знайомі фрази та все нові пропозиції. Правду кажучи, на серйозний підробіток часу зовсім не вистачає, тому часто старання Френка зводяться нанівець.
– Я сумую, Еллі. Щодня тільки про неї думаю. Боже, якби я міг зробити бодай щось для того, щоб вона зосталася жива, – важко зітхнувши, промовляє Френк.
Мовчки опускаю голову, приховуючи вологі очі. Мені все ще важко говорити про маму. Навіть з Френком. Знаю, що моє життя було б зовсім іншим, якби вона була поруч. Минув уже третій рік, а біль все не вщухає. Воно й не дивно, Корнелія Монтгомері западала в серце всім і кожному, тож навіть звичайні відвідувачі клубу не могли забути її оксамитового голосу і щирої посмішки.
Інстинктивно прикладаю руку до живота, доторкаючись до жорсткої тканини під сорочкою. Відчуваю, що от– от можу розповісти йому про все що зараз діється в моєму житті. Френк збожеволіє, дізнавшись правду. Він на це не заслуговує.
– Ти зробив все можливе, – тихо кажу я, намагаючись підібрати вірні слова.
– Але цього не достатньо, Еллі. Зовсім не достатньо.
Він тихо сидить, схиливши голову і рвучко дихає, намагаючись не заплакати, після чого підіймається і важким кроком прямує до дверей, залишивши мене наодинці.
Ще декілька хвилин я намагаюся перебирати клавіші й вигадую список пісень на завтра, переглядаючи записник з віршами Френка.
Один з аркушів випадає з рук, тож доводиться нахилитися щоб підійняти.
Скрикуючи від болю, я згадую чому ж насправді затрималася сьогодні.
Розстібнувши сорочку і зціпивши зуби, намагаюся якомога лагідніше відірвати бинтову пов'язку від чутливої шкіри. Рана вже загоїлась, однак краплі крові все ще проступають де– не– де. Немає сумнівів в тому, що зостанеться чималий шрам. Залишається тільки сподіватися на те, що він трохи поменшає і не простягатиметься по всій діагоналі живота, як от зараз.
Беру з рюкзака бинт і баночку з прозорою рідиною, яку мені порекомендували в лікарні. Неприємний запах ліків поширюється повітрям і я переборюю себе, щоб не закоркувати її знову.
Ллю трохи рідини на поріз. Від раптового болю очі наливаються слізьми, а з горла вилітає розпачливий стогін.
Дістаю знеболюючі, які вчора мені вручила сусідка. Ковтаю таблетки й знову перев'язую рану.
Згодом біль затуплюється і через кілька хвилин – зовсім не відчувається.
Годинник вибиває сьому.
Прибравши краплі крові, залишені на сцені, я вимикаю світло і, зібравши речі, прямую додому.
Зачинивши двері клубу, чую гучний свист і схвальні вигуки незнайомців, які сьогодні точно не обійшлися без випивки.