3

Зі своячкою я не бачився більше ніж півроку. Почасти тому що багато часу був в роз’їздах. У шофер-далекобійника робота така – довго вдома він не затримується. Та головна причина мабуть була в тому, що Христина почала мене уникала. Якщо раніше вона могла просто зателефонувати та потеревенити зі мною про всяку всячину, то тепер від неї не було жодної звістки. Я теж не нав’язувався зі своїм спілкуванням, бо відчував неабияку ніяковість після того нерозважливого вибрику, з поцілунком в машині.

Знову ми зустрілися при вельми несприятливих обставинах. Я саме повернувся з чергового рейсу коли зателефонував старший син, щоб ошелешити неприємною звісткою.

– Тату, ти знаєш що моя хрещена зараз лежить в лікарні, у дуже важкому стані? – відразу запитав хлопець у мене, після звичного привітання. 

– Та звідки б мав про це знати, – відповів я й стривожено поцікавився. – Що трапилося?

– Коронавірус. В п’ятницю забрала швидка.

– Знаєш в якій лікарні вона зараз лежить?

– Так. В червоній, тій що на вулиці Коцюбинського. Там мама сьогодні зранку поїхала.

Червона лікарня у нашому місті була інфекційної і свою назву вона отримала через червону цеглу з якої була збудована ще за часів австрійського цісаря. Я чудово знав де вона знаходиться, однак їхати туди не поспішав. Не тому що мені було байдуже до Христини, просто не хотів зустрічатися з Мар’яною. Напередодні наші спільні знайомі донесли мені, що моя зрадлива дружина вже відкрито гуляє на людях зі своїм новоспеченим кавалером.

Після обіду все ж не витримав і навідався у лікарню, справедливо припустивши, що підступна благовірна вже поїхала додому. Мої припущення справдилися на всі сто відсотків. Зустрічі з Мар’яною вдалося уникнути, однак і Христини я в цей день теж не побачив. Вона лежала в реанімації, під крапельницею, і відвідувачів туди звісно ж не пускали. Тим паче що тепер я для неї був по суті ніким.

Пощастило мені тільки через місяць коли жінці стало значно легше й вона набралася сил приймати відвідувачів. Побачивши мене Христина неабияк здивувалася і хоч як не намагалася та все ж не могла приховати свого збентеження. Я теж почував себе незручно тож весь час говорив про всілякі несуттєві дурниці. І тільки прощаючись не стримався й потупивши погляд промовив:

– Вибач той випадок в машині.

Христина відповіла не відразу. А коли почала говорити, то неабияк спантеличила мене своїми словами.

– Та за що вибачати. Я тоді так напосіла на тебе, що ти мусів якось закрити мені рота. І якщо вже на то пішло, то дозволю собі невеличкий комплімент – ти гарно цілуєшся.

Я швидко зиркнув на жінку й побачив що вона зашарілася від свого зізнання мов та юна школярка на першому побаченні. Мені ж не залишалося нічого іншого як ще раз попрощатися та пообіцяти, що як тільки випаде слушна нагода то знову навідаюся до неї.

Свою обіцянку я виконав і приходив у лікарню ледь не кожен день. Про поцілунки ми вже більше не згадували, зате вдосталь наговорилися на інші теми. І зізнаюся, таких довірливих, щирих і цікавих бесід у мене ще ні з ким не було. Навіть колишня дружина не мала часу, та й не мабуть не дуже й хотіла, дізнатися стільки про моє дитинство і юність. Навіщо все це було знати Христині, я тоді гадки не мав.

Про причини такої зацікавленості жінки моїм минулим я дізнався дещо пізніше. Трапилося це тоді коли я теж потрапив в тенета клятого вірусу. На щастя вакцина, хоч і не вберегла мене від хвороби, однак зробила її перебіг настільки легким, що можна було обійтися без госпіталізації. Я просто оформив відпустку за власний рахунок і забився в своїй квартирі, мов той борсук у нору. Колеги по роботі провідували мене нечасто, хоча якщо бути чесним я й не дуже хотів когось бачити.