1

– Ну от і все, найскладніше ми вже проминули, – життєрадісний голос напарника Валери вириває мене з чіпких обіймів солодкої дрімоти. Не випускаючи з рук кермо нашої «фури» він обертається до мене й весело запитує. – Макаровичу, ти тепер куди? Мабуть відразу додому?

Я згідливо киваю головою у відповідь хоча насправді туди мені зовсім не хочеться. Головна причина в тому, що назвати рідною домівкою моє теперішнє помешкання, в якому перебиваюся останнім часом, у мене язик би повернувся. Це орендована однокімнатна квартира, похмура, непривітна і найголовніше – пуста. У ній ще так-сяк можна переночувати, приготувати собі щось попоїсти та навіть побайдикувати кілька годин біля екрану телевізора, але провести там весь час до наступного рейсу для мене виявиться непосильним випробуванням.

Найпростішим виходом видається вже вкотре напроситися до неї в гості. Знаю що не відмовить, що прийме до себе з відкритою душею, але водночас буде нишком зиркати в мою сторону такими безрадісними очима, що від їхнього погляду моя совість знову надовго втратить свій спокій. Але у виборі між роз’ятреною совістю та холодною одинокістю я віддаю перевагу докорам сумління, а тому попрощавшись з Валерою витягую свого мобільного.

– Привіт! – чую я в слухавці втомлений жіночий голос.

– Добридень, дорогенька! – вітаюся я у відповідь й обережно повідомляю-цікавлюся. – Я щойно повернувся з рейсу. Можна до тебе в навідатися?

На цій стороні зв’язку запановує нетривала пауза, після якої звучить згідливе:

– Гаразд, приїзди.

Десь за годину з чвертю стою перед вхідними дверима звичайної квартири у звичайній міській багатоповерхівці. В одній руці у мене великий пакет з покупками. По дорозі я встиг заскочити в супермаркет, бо не годиться іти в гості без гостинців. Інша рука тягнеться до ґудзика вхідного дзвінка. Звучить соловейкове цвірінькання, за кілька секунд до мене долинають приглушені звуки кроків і ось вже двері відчиняються і на порозі з’являються вона.

– Привіт! – повторно вітаюся я і легко торкаюся її щоки своїми губами.

– Здоров! – сонним голосом відповідає господиня квартири і доповнює свої слова таким самим дружнім поцілунком в щоку.

Ми проходимо на кухню і вже тут жінка говорить:

– Вибач, що нічим тебе почастувати. Я сьогодні відпрацювала дванадцять годин в нічну зміну. Натомилася так, що ледь на ногах стояла. Була вимушена трохи прилягти, от і не встигла нічого приготувати.

– То нічого, я ж до тебе не з пустими руками прийшов, – заспокоюю я її й жартівливим тоном питаю. – Дозволиш мені трохи похазяйнувати на твоїй кухні?

– Авжеж, – коротко кидає жінка і додає. – А я піду, за той час, душ прийму.

Поки вона плюскається у ванній я встигаю наробити гарячих канапок з шинкою, накришити свіжих огірочків для салату та заварити духмяний чай з бергамотом. Пляшка амаретто займає почесне місце серед цього скромного частування. Поряд баночка з консервованими ананасами, які вона так обожнює. Коли жінка повернулася на кухню на неї вже чекав накритий стіл зі смачним підвечірком.

– Будеш? – запитую я показуючи на пляшку з вином.

– Трішки, – відповідає вона й беручи до рук келиха з амаретто цікавиться. – Як у тебе рейс минув?

– Спокійно. Трошки довелося постояти на митниці, але це звичне діло. А в тебе як справи. Бачу ти якась бліда?

– Це просто від перевтоми, – жінка пригублює вино й потупивши погляд продовжує. – Сам же знаєш, що нічні зміни даються мені нелегко.

Я бачу що вона не зовсім чесна зі мною. Вигляд у жінки не просто втомлений, а я б навіть сказав – хворобливо-виснажений. З обличчя кудись зник колишній життєрадісний рум’янець, натомість, під очима з’явилися чорні круги, а самі очі сяяли нездоровим блиском. Тільки тепер пригадалося, що коли цілував її в щоку, то жіноча шкіра під моїми губами аж пашіла від жару. Невже до неї знову повернувся той клятий коронавірус?

Наче здогадавшись, що я їй не вірю, та щоб уникнути подальших розпитувань вона мовить:

– Вибач, та я мабуть піду приляжу.

– Гаразд, іди відпочивай. Я потім сам все поприбираю й помию брудний посуд..

Жінка іде в спальню, навіть не доторкнувшись до улюблених фруктів, а я, поївши, роблю те що й обіцяв. Прибираю зі столу, мию посуд і гублюся в здогадках, що ж трапилося з господинею квартири. Коли, навівши порядок на кухні заходжу до її кімнати вона вже спить, з головою закутавшись в пухову ковдру. Присідаю на краєчок постелі прислухаючись до мирного жіночого дихання. Воно діє на мене мов так колискова. Майже тиждень за кермом даються взнаки і вже незабаром відчуваю що у мене починають злипатися очі. Обережно, щоб не розбудити її, лягаю поруч і сам непомітно занурююся в глибокий, міцний сон.