Розділ 30

Арія

Вона стояла посеред старого саду. Небо було блакитне, але повітря пронизувала туга. Перед нею — лавка. А на ній… мама.

— Аріє… — жінка посміхалась, ніби нічого не сталося. Ніби не було втрати, болю, магії.

— Мамо?.. — її голос тремтів.

— Залишайся тут. Тут безпечно. Без сили. Без вибору. Без небезпеки.

Арія ступила вперед. Її серце кричало: так. Але щось усередині — шепотіло ні. Вона озирнулася — і побачила Селесту й Кая в тумані.

— Я… не можу залишитися. Я тебе люблю. Але я вже інша.

І сад зник.

Кай

Темна кімната. Кров. Крики.

Він стояв перед дзеркалом. У відображенні — його брат, мертвий. І… Кай сам, із чорними очима.

— Ти підвів нас, — сказав брат. — Через тебе я помер.

Кай опустив голову. Його руки тремтіли.

— Я не зміг тебе врятувати…

— І знову не врятуєш Арію. Бо ти боїшся. Бо в тобі — тьма.

Кай підвів погляд. Очі блищали від сліз, але в голосі з’явився спокій:

— Я боюсь. Але я борюсь. За них. За себе. І за тебе.

Відображення зникло.

Селеста

Вона опинилася в пустелі. На горизонті — ланцюги. Її дитинство. Її магія. Її клітка.

І голос: “Ти — інструмент. Не людина. Лише тінь Арії.”

Селеста впала на коліна. Серце билося, як у пастці.

— Я більше не тінь! — закричала вона. — Я — світло. Я не просто хтось для когось. Я — я.

І тоді ланцюги розсипались, як попіл.

В одну мить троє — кожен на своєму шляху — зробили крок уперед.

І храм загудів.

Символи на стінах спалахнули. Голос Роду пролунав знову:

— Ви обрали не страх. Ви обрали істину.

Двері відкрились.

А за ними — не просто вихід. А відповідь.