Розділ 29

Коли перше світло ранку торкнулося верхівок дерев, троє стояли біля старого, порослого мохом кола каменів. Кай тримав карту — стару, списану древніми рунами. Селеста була в плащі, з наплічником на плечах. Арія — мовчазна, але з твердим поглядом. Її сила знову балансувала, і вона знала: попереду — відповідь.

— Це далеко? — запитала Арія.

— Не відстань важлива, — відповів Кай, глянувши на неї. — А те, чи готова ти побачити правду. Цей храм приймає не всіх.

— Я готова, — твердо сказала вона. — Навіть якщо те, що побачу — змінить усе.

 Вони вирушили вглиб лісу. З кожним кроком повітря ставало щільнішим, наповненим шепотом магії. Листя здавалося пильнувати. Птахи мовчали. Навіть вітер не торкався шкіри — ніби світ затамував подих.

— Тут колись жили перші носії Стихії Світла, — прошепотіла Селеста. — Кажуть, їхній рід був благословенний… і проклятий.

— Арія… — Кай заговорив після довгої паузи. — Якщо там виявиться, що твоя мати — була не тією, ким ми її вважали… ти зможеш прийняти це?

Арія зупинилася. Її погляд потемнів, але голос не здригнувся:

— Я вже втратила все. Тож хай правда буде моїм новим початком.

І коли вони наблизилися до ущелини, де за легендами був вхід до Храму, земля під ногами затремтіла.

Перед ними — піднялася арка з каменю. А зсередини… повіяло холодом і голосом.

— Дочка Світла… Нарешті.
Ти принесла з собою дві зірки. Але яка з них згорить першою?

Арка повільно піднялася з-під землі, обсипаючи дрібний пісок і сиві лози. Камінь ніби дихав. Його поверхня мерехтіла старими символами — ті самі руни, які Арія колись бачила у снах. Її серце билося гучніше з кожним кроком.

Селеста торкнулася її руки.

— Ти не одна. Я піду за тобою — хоч би що чекало всередині.

Кай стояв поруч, але не доторкнувся. Його голос був тихий:

— Я повинен був привести тебе сюди ще тоді… але не мав сміливості. Пробач.

Арія повернулася до нього. Її очі більше не горіли злістю — лише глибоким розумінням.

— Не шукай провини. Всі ми боялися правди. Але більше — не будемо.

Усередині арки лежала темрява. Не глуха, не ворожа — радше… очікувальна. Коли Арія ступила через поріг, луна прокотилась під землею. Магія пробігла по її шкірі, як електричний подих.

Селеста і Кай пішли за нею.

Темний коридор поступово освітився. Стеля з кристалів відображала не світло… а їхні спогади. На стінах — сцени з життя кожного: дитинство Арії з матір’ю, той день, коли Селесту врятували з пастки, і ніч, коли Кай втратив брата…

— Це… наше минуле? — прошепотіла Селеста.

— Це лише початок, — сказав Кай. — Храм відкриває не тільки спогади. Він показує вибір.

І раптом — перед ними з’явилась стара жіноча постать у темному плащі. Її очі світилися, як у зоряної вовчиці.

— Ви увійшли. Але пройде лише одна.

— Хто ти? — запитала Арія, тримаючи долоню на амулеті.

— Я — Голос Роду. Храм дає відповіді лише тим, хто пройде випробування. І перше з них — це те, що ви боїтеся найбільше. Ваша якби.

І тоді стіни розійшлися, і кожен з них — Кай, Селеста, Арія — опинився сам у власному залі. Де час не рухався… і серце мало знайти правду.