Розділ 28

Повітря ще пахло попелом магії, коли все стихло.

Арія сиділа на колінах, тримаючи Селесту за руку. Від її пальців іще струмувало тепло, хоч тіло було знесилене. Вона не втратила свідомість — але дихала важко.

— Я… жива? — прошепотіла Селеста, намагаючись посміхнутися.

— І знову врятувала мене, — відповіла Арія тихо. — Скільки разів ще?

— Стільки, скільки треба.

Кай стояв поряд, напружено стискаючи кулаки. Він спостерігав за ними мовчки, і в його очах була не просто ревність — біль. Він бачив, що щось змінилось.

— Нам треба йти далі, — прохрипів він.

— Ні, — Луна зупинила його. Її голос був надзвичайно спокійним. — Ще ні.

На місці, де стояв Ейден, залишився тільки тіньовий слід на землі — обпалена колами магії. І поруч… шматок тканини. На ньому було написано рунами:

"Те, що пробудилось, не можна зупинити. Ви зламали печать — тепер воно прийде."

Селеста зойкнула.

— Це не лише про сестру. Це щось більше.

Кай нахилився й торкнувся землі.

— Він не зник. Він повернеться — і не сам.

Арія подивилася в бік кам’яної стіни, з якої знову не було світла.

— Вона… моя сестра… вона жива. І вона боїться.

— Ми повернемось по неї, — сказала Луна. Її голос не тремтів. — Але зараз вам треба відпочити.

Всі троє переглянулись. Уперше — як союзники. Не тому, що мусили, а тому що вибрали.

Селеста підвелася першою.

— Якщо попереду буде те, що ми підозрюємо… нам потрібна правда. Уся.

Арія зітхнула.

— Тоді ми підемо… до першого храму. До місця, де все почалось.

Ніч опустилася повністю, і лише жарини в повітрі нагадували, якою гарячою була нещодавня битва.
Дерева навколо ледь погойдувались від вітру, ніби сам ліс намагався заспокоїтись.

Селеста сиділа осторонь, дивлячись у далечінь. Її очі втупились у небо, де між хмарами блимають зірки. Поруч із нею мовчки присіла Арія.

— Ти боїшся? — запитала Селеста, не повертаючи голови.

— Постійно, — прошепотіла Арія. — Але коли ти поруч… я знаю, що зможу пройти крізь усе.

Вони мовчали ще трохи, поки Арія не зважилась торкнутися плеча Селести.

— Дякую, що не втекла.

Селеста посміхнулась. Сумно, але щиро.

— Я втекла один раз. І не пробачу собі цього ніколи. Більше — ні.

Позаду них, біля згорілої кам’яної стіни, Кай стояв, притулившись до дерева. Він спостерігав за обома — і хоч не чув усіх слів, кожен їхній жест відчував, наче удар.

Він стис губи.
Витягнув амулет із-під сорочки — і згадав її сміх. Першу ніч, коли Арія сказала: "Я тобі не довіряю, але цікаво, що ти зробиш далі."

— Зроблю, чорт забирай, — прошепотів він. — Доведи мені, що ще не пізно…

І відійшов у ліс. Потрібно було охолонути — і знайти в собі сили говорити без гніву.

 Тим часом Луна тримала в руках уламок дзеркального лотосу.

Уперше — тремтіла.

— Тебе вони врятують, сестро, — прошепотіла вона в темряву. — Але чи зможу я врятувати себе?..