Розділ 27

Туман ліг важкою ковдрою на схили старого перевалу. Ліс мовчав. Навіть птахи завмерли, наче відчували: щось прийшло сюди, що не належало цьому світу.

— Вона була тут, — прошепотіла Луна, стоячи перед покинутим храмом, обвитим плющем і часом. — Я чула її голос. У снах.

Селеста торкнулася стіни. Камінь був ще теплий.

— Її силу тримають тут. І когось ще.

Арія кивнула — і ступила вперед. У неї в руках світився уламок лотоса, тепер не тільки маяк, а й провідник.

— Цей уламок відгукується на присутність. Вона жива. Ми близько.

Але Кай не рухався. Він стояв трохи осторонь, вдивляючись у тінь між деревами.

— Щось іще… — його голос був низький, напружений. — Я відчуваю когось знайомого.

І тоді з темряви вийшла постать.

Чорний плащ, сріблясті очі — і усмішка, що колись належала другові.

— Ну що ж… — сказав він. — Нарешті зустрілися, Каю. Минуло стільки часу. Ти досі носиш провину за мене?

Арія завмерла.

— Це…

— Його звали Ейден, — прошепотів Кай. — Він був моїм братом. До того, як Круг використав нас обох. І залишив його у темряві.

Ейден наблизився, очі його спалахнули сріблом.

— Не хвилюйся. Я не прийшов забирати тебе. Я прийшов… за Арією.

Селеста встала перед нею.

— Тоді тобі доведеться пройти крізь усіх нас.

— З радістю, — усміхнувся він. — Давайте перевіримо, хто ви є насправді.

Магія згускла. Повітря вибухнуло світлом і тінню.

І все почалося знову — але тепер герої не були самотні.

Вони були разом.

І кожна з них — мала більше сили, ніж думала.

Магія згустилась у повітрі, як грім перед бурею. Ейден зробив крок уперед — його пальці освітилися тонкими нитками срібла. Це була стара енергія Круга. Ті, хто пережив її, не забувають ніколи.

— Ви справді думаєте, що троє дітей зі зламаними крилами можуть щось змінити? — кинув він холодно.

Арія відчула, як її серце стискається. Але за її спиною — Селеста. Поруч — Луна. Перед нею — Кай, мов скеля. Вона не була сама. Вперше — не сама.

— Ми не просто діти, — відповіла вона. — Ми пам’ятаємо. Ми несемо правду. І ми не боїмося тебе.

Очі Ейдена на мить затремтіли — наче щось в його серці ще боролось. Але потім він знову зірвав магічну стрілу з пальців — і кинув її прямо в Арію.

Селеста вистрибнула перед нею, підставивши власний щит. Спалах.

— Селеста! — крикнула Арія, підтримуючи її тіло.

— Я в нормі… він слабшає, — прошепотіла вона.

Кай кинувся вперед. Його меч із темної енергії зіштовхнувся з срібною магією Ейдена. Вони билися, як відлуння минулого, що нарешті дожило до сьогоднішнього дня.

Луна тим часом зникла в тіні.

І саме тоді… з глибини храму почувся звук.

Наче дзвін. Наче крик.

— Вона… — Луна обернулась. — Вона кличе. Це моя сестра!

Кам’яна стіна в глибині храму почала тремтіти — зсередини. Тонке сяйво пробивалося крізь тріщини. І тоді вперше за весь час Арія побачила… очі. Великі. Зелені. Схожі на Лунині.

— Я тут… — прошепотіла та, що була по той бік. — Сестро. Не дай йому знищити світло…

Ейден озирнувся. Його обличчя перекосилося.

— Вона не має говорити! Вона не має пам’ятати!

І саме в ту мить, Арія підняла уламок лотоса — і впустила його на землю.

Світ вибухнув.

Магія розгорнулась у коло. Енергія почала поглинати срібло Ейдена. Каміння розкололось. Храм засвітився зсередини.

І голос пролунав… тихо, але глибоко:

— Коли троє сердець з’єднаються — печать зникне.