Розділ 24

У глибині Старого Храму, де колись зберігались найсильніші артефакти магічного роду, знову зібралися всі четверо.

Арія стояла біля вогнища. Її погляд — твердий. Кулон зник у попелі, але відлуння голосу Круга досі гуло в її свідомості. Луна мовчки сиділа поруч, обійнявши коліна, її тінь здавалася ще темнішою, ніж зазвичай.

Селеста підійшла ззаду й торкнулася плеча Арії.

— Вони вже близько?

— Відчуваю. Як стиснення в грудях, — відповіла та. — Вони рушили одразу після знищення лотоса. У них більше немає прив’язки. Тож вони прийдуть самі.

— І що ми робимо? — Кай з’явився з коридору, мокрий від дощу, але погляд рішучий. — Відсидітись у храмі?

— Ні, — Арія повернулась до нього. — Ми готуємось. І підемо назустріч. Як рівні.

Кай глянув на Луну.

— Ти з нами?

— Якщо не зі мною, то проти мене. Але я... більше не хочу жити з чужим голосом у голові. Я боротимусь.

Селеста відкрила стару карту храму.

— Є одне місце. Колись тут проходили випробування — для тих, хто мав стати Хранителем. Там є артефакт, що посилює правду й стирає ілюзії. Якщо ми зможемо активувати його першими — отримаємо перевагу. Бо Круг — це обман і страх.

— Тоді рушаємо завтра, — сказала Арія. — А сьогодні… готуймося. Фізично і… морально.

Кай залишився після всіх.

— Аріє… я досі не знаю, як бути з тим, що ти була з Селестою. Але я знаю одне: я все ще люблю тебе.

Арія глянула на нього.

— А я досі намагаюсь зрозуміти, що означає — “любов”, коли світ навколо руйнується.

— І все ж… ти не йдеш сама. Ніхто з нас не йде сам, — Кай усміхнувся гірко.

І вперше за довгий час Арія йому відповіла. Не усмішкою. А спокоєм у очах.

Бо війна вже близько.
Але ця ніч — ще наша.

Вогнище потріскувало, кидаючи м’яке світло на їхні обличчя. Здавалося, що ніч стиха прислухається до розмови.

Арія стояла, притискаючи до грудей маленький уламок зниклого лотосу — він лишився після знищення подарунка Луни. Її пальці стискали його, немов серце.

— Думаєш, ми встигнемо? — Селеста стояла поруч, дивлячись на карту. — Це місце глибоко в горах. Коли Круг рушить — ми не зможемо їх зупинити, якщо не підготуємось.

— Ми встигнемо, — Арія повернулась до неї. — Бо тепер я не боюсь. Ти дала мені віру. І… навіть якщо все піде не за планом — ми не самі.

Кай сидів осторонь, спостерігаючи за ними. Він більше не ставив питань. Але його ревнощі, біль і любов кипіли всередині.

— Ви… разом? — нарешті озвався він.

Тиша. Тільки потріскування полін.

Арія подивилась на нього довго.

— Ми — ті, хто не залишив одне одного, коли все падало.

Селеста додала м’яко:

— Кай… не шукай ворога там, де є тільки біль.

Кай зітхнув, але кивнув. І вперше за довгий час — прийняв. Можливо, не відпустив. Але не зруйнував.

 У цей момент Луна стояла трохи далі, одна, з розпущеним волоссям. Її очі ловили зорі — ті самі, що ще вчора здавались далекими. Вона стиснула в руці амулет — власну прив’язку до Круга. І повільно, мов у ритуалі, поклала його на камінь і спалила.

— Більше не їхня, — прошепотіла.

Після цього Луна підійшла до вогнища.

— Можна… залишитись з вами?

Арія подивилась на неї довго. Потім кивнула.

— Якщо прийдеш — то вже не в тіні.

— Я вже зробила вибір, — сказала Луна. — І тепер я — з вами.

Всі четверо сиділи навколо вогню. Їхні тіні коливалися разом. Їхнє минуле — розбите. Але майбутнє… ще не втрачено.

І в цій тиші Арія прошепотіла:

— Завтра світ зміниться. Але сьогодні… ми — разом.