Розділ 23

Вона сиділа в тиші.

Не в темряві — навпаки, в осліплюючому світлі круглого залу, створеного для правди. Але саме тут Луна почувалася найбільш… порожньою.

Перед нею стояв посланець Круга — у чорному, з обличчям, прихованим за маскою з дзеркального скла.

— Ти дала їй лотос. Маяк працює. — Голос сухий, байдужий. — Наступний етап скоро.

Луна зціпила щелепу.

— Вона нічого не підозрює. Але я… я не зможу більше це робити.

— Ти маєш. — Холодні слова. — Ми врятували тобі життя. І ще когось, кого ти не змогла б урятувати сама.

Луна опустила погляд.

— Моя сестра…

— Її серце б’ється лише завдяки нам. Один вибух правди — і вона згасне.

Тиша впала, як крижане покривало.

— А якщо я здам вас? — прошепотіла вона, майже не вірячи в себе.

— Тоді втратиш усе. І вони — загинуть першими.

Луна закусила губу. Очі наповнились сльозами, але вона стрималась.

— Ти знаєш, що це неправильно.

— Але це — єдиний шлях.

Коли вона вийшла з залу, її пальці стискали кулон на шиї. Всередині нього — зображення сестри. Усміхненої. Маленької. Ще до всього цього.

Луна вийшла на дах і вдихнула свіже нічне повітря. Внизу, далеко, горіли вогні міста. А серед них — вона знала — були й ті, кого вона зрадила.

Арія. Селеста. Кай.

— Пробачте… — прошепотіла вона. — Я лише хотіла захистити…

Та слова загубилися у вітрі.

Вона не помітила, як її ноги самі понесли її в заборонену частину міста. Старий квартал, де кожна цеглина пам’ятала магію давніх орденів. Саме тут вона колись навчалась… колись довіряла… саме тут уперше побачила Кая.

І саме тут відбувся її перший вибір.

"Захистити себе — чи зрадити інших?"

Тоді їй було 13. І вона обрала життя. Власне. Тепер — їй майже 18. А вибір усе ще тисне.

В одному з покинутих храмів, між вицвілими арками й покритими мохом статуями, вона витягла старий щоденник. Її щоденник. Той, у якому колись писала про подруг.

Сторінки були пом’яті, але ще зберегли запах лаванди. Вона відкрила його… і прочитала старий запис:

"Селеста — вогонь. Арія — повітря. А я — тінь. Та хіба тінь не може любити світло?"

Очі Луни затремтіли.

— Я не тінь… я просто загублена, — прошепотіла вона.

Тріск.

Хтось був поруч.

Вона різко обернулась — і зустріла знайомий погляд. Арія.

— Я знала, що знайду тебе тут, — сказала Арія, голосом спокою, якого Луна не заслуговувала.

— Ти… — Луна похитала головою. — Ти не повинна бути тут.

— А ти? — тихо спитала Арія. — Ти мала бути з нами. А не в Крузі.

Луна мовчала.

— Я бачила лотос, Луна. І сни. І спогади. Я все починаю розуміти.

— Тоді чого ти ще тут?! — вирвалося в Луни. — Хіба не повинна мене зрадити у відповідь?

Арія зробила крок ближче.

— Бо я пам’ятаю й інше. Твою усмішку. Твій захист. Як ти колись прикрила мене в Школі Магів, коли я не впоралась зі стихією.

Очі Луни наповнилися сльозами.

— Я зробила це… щоб урятувати сестру. Я не знала, що все зайде так далеко.

— Вибір — це ще не кінець, — прошепотіла Арія. — Ти можеш усе змінити. Зараз.

На мить усе завмерло.

І в ту мить — Луна знову стала не зрадницею, а подругою, яка стоїть на краю, шукаючи шанс на прощення.

— Добре, — сказала вона. — Тоді слухай уважно. Усе, що я скажу далі… може нас убити. Але також — може врятувати всіх.

— Коли мене вперше привели до Круга, я була дитям, яке не мало вибору, — голос Луни став майже шепотом. — Вони сказали, що моя сестра хвора. Що її можна врятувати… якщо я стану їхнім очима. Їхнім «лепестком».

— Лотос… — Арія торкнулася свого кулона. — Це було з самого початку, правда?

— Так. Він не просто маяк. Він ключ. І прив’язка. Через нього вони бачать твої сни. Чують твої емоції. Якщо не знімемо його до повного місяця — вони прийдуть особисто.

Арія затамувала подих.

— І що тоді?

Луна відвела очі.

— Вони спробують забрати тебе. Повністю. Не лише тіло… а й душу. Бо в тобі є щось, що їм потрібно. І це не просто магія — це давній спалах, який вважали втраченим. Ти… обрана. Не тому, що сильна. А тому, що народжена для цього.

Тиша стала нестерпною. Арія зробила крок назад.

— І ти весь цей час мовчала?

— Я боролась. Я тікала. Я… — вона стиснула кулаки. — Я зрадила вас, але не зрадила себе. Я більше не їхня.

Арія дивилась на неї довго.

Потім — зняла ланцюжок з шиї, той самий з лотосом, і простягнула Луні.

— Забери його. Спали. Знищ. Зроби все, щоб він більше не торкнувся мене. І тоді я повірю, що ти знову — моя подруга.

Луна взяла прикрасу тремтячими руками. Подивилась на срібний пелюсток — і з усією силою кинула його в обрядове вогнище, що горіло посеред храму.

Полум’я здійнялось високо. Крик. Різкий.

Потойбічний.

«Зрада…» — пролунав голос Круга в їхній свідомості. — «Ми йдемо.»

Усе затремтіло.

— Вони вже знають, — прошепотіла Луна.

Арія зціпила зуби.

— То пора зібрати інших. Ми не будемо тікати.

— Ні, — підтвердила Луна. — Цього разу — ми битимемось.