Розділ 22

Вони повернулись у святилище, що зберігалось у сховку між світами — місце, де магія не рвала простір, а заспокоювала. Арія сиділа біля фонтану, спостерігаючи, як вода віддзеркалює зорі.

Селеста мовчки принесла їй ковдру, накинула на плечі і сіла поруч.

— Ти вже краще? — запитала.

— Трохи, — прошепотіла Арія. — Вперше за довго… я не відчуваю страху.

Селеста посміхнулась. І саме в цю мить —

— Ви… разом? — пролунав голос.

Кай стояв за кілька кроків. Його очі — не розгнівані. Просто… втомлені. І повні суму.

— Кай… — почала Арія, та він підняв руку.

— Ні, просто скажи. Я маю знати. Після всього… я хочу знати правду.

Селеста зітхнула.

— Ми не планували цього. Ми — просто... були поруч, коли світ валився.

— Я бачив. Як ти дивишся на неї, Аріє, — сказав Кай. — І як вона — на тебе.

Мовчанка.

— Ти сердишся? — запитала Арія.

— Ні. — Його голос був надто тихим. — Я просто боюсь… що втрачаю не лише тебе. А й себе.

Він розвернувся — і пішов у темряву святилища.

Селеста дивилася йому вслід.

— Ми поранили його, — прошепотіла.

— І ми теж поранені, — відповіла Арія. — Але якщо ми не скажемо правду… ми загубимось у цій війні.

Селеста кивнула.

І в небі над ними мигнула перша зоря світанку.

Селеста підвелась і рушила слідом за Каем.

— Кай, зупинись.

Він не озирнувся, але зупинився. Тиша між ними була густою, мов ніч.

— Я не хочу тобі брехати. І не хочу, щоб ти ненавидів мене. Але ми не вибираємо, хто нас рятує в ту мить, коли ми найбільше падаємо.

Він повільно повернувся.

— Я ніколи не ненавидів тебе. Навпаки. — Його голос здригнувся. — І саме тому це болить.

— Я теж не хотіла, щоб усе так вийшло…

— Але ти була з нею.

— А ти з Аліссою, — прошепотіла вона. — І це теж боліло. Арії.

Кай опустив очі.

— Вона бачила. Я був ніби не в собі… Вона змусила. Кров’ю. Я не хотів.

Селеста зробила крок ближче.

— То скажи їй це. Не мовчи. Вона заслуговує знати, що ти не зрадив по-справжньому.

Кай підняв голову. У його погляді було щось нове. Рішучість. А під нею — тріщина.

— Я скажу. Але ти… ти любиш її?

Селеста не відвела погляду.

— Я не знаю, як це назвати. Але я б вийшла у вогонь заради неї.

Кай кивнув. Ледь помітно.

— Тоді… бережи її. Навіть якщо це не я.

Тим часом Арія залишилась біля фонтану. Вітер колихав її волосся, а в голові нуртували думки. Вона не хотіла, щоб це стало битвою за серце. Вона хотіла миру. Себе. Їх усіх.

І тоді щось змінилось.

Вода у фонтані… почала світитись.

Арія сіла навпочіпки й торкнулась поверхні. Видіння блиснуло — храм, древній символ, і… голос, який промовляв її ім’я, мов шепіт з глибини часу.

— Арія… пам’ятай…

— Що?.. — вона шепотіла.

Світло зникло.

Арія підвелась. Серце билося швидше.

— Нам потрібно повернутись до витоків, — прошепотіла вона. — До початку. До Першого Храму.