Розділ 20

Вони поверталися з лісу повільно, ніби не хотіли руйнувати тишу, яка щойно виникла між ними. Та навіть мовчання було пронизане чимось новим. М’яким. Гострим. Небезпечним.

Але небо не поділяло їхнього спокою. Раптом затягнулося важкими хмарами, а вітер завив між деревами.

— Щось не так… — прошепотіла Селеста, стискаючи пальці Арії.

Земля під ногами здригнулась. Простір завихрився, і вони знову опинились у знайомій темряві. Туман, що здіймався зі схованих магічних пластів, змішував реальність і ілюзії. І в тому згущеному повітрі… постать.

— Арія! Селеста! — голос пролунав з глибини лісу.

Це був Кай.

Він вибіг із тіні, очі палахкотіли. Його погляд ковзнув вниз — на їхні зчеплені руки. На те, як Арія стискала долоню 

Селести. І… на те, як обидві дівчини розгублено мовчали.

— Ви… — його голос затремтів. — Ви були разом?

Арія не відвела очей.

— Ти втратив право питати, Каю.

— Я… — він хотів щось сказати, але магія навколо почала тиснути. Вона росла, з кожним пульсом серця, з кожним подихом ревнощів.

— Нам не час з’ясовувати стосунки! — крикнула Селеста. — Нас знову замкнули в магічному колі.

Кай вдихнув глибоко і зібрався з силами.

— Гаразд. Але ця розмова ще буде. Я не дозволю втратити тебе, Аріє.

Арія похитала головою.

— А може, ти вже втратив…

І всі троє рушили вперед — крізь ліс, повний ілюзій, та ще більших почуттів.

А хтось у темряві стежив за ними. І його усмішка ширшала.