Розділ 19

Нічне повітря було насичене іскрами магії. Селеста бігла босоніж по м'якій вологій траві, вловлюючи кожен відголос енергії. Вона відчувала Арію — як завжди. Її біль пульсував у просторі, змішуючись з магічним потоком лісу.

І ось — вона побачила її.

Арія стояла навпроти озера, спиною до світу. Її руки тремтіли. Навколо неї віяло світлом — яскравим, але небезпечним.

Повітря миготіло, немов полум’я.

Селеста підійшла повільно.

— Ти тут, — сказала тихо.

— Не підходь… — Арія ледве вимовила. — Я не знаю, що зі мною. Моя магія… вона зраджує мене, як і люди.

— Ні, — Селеста ступила ближче. — Твоя магія — частина тебе. Вона не зраджує. Вона кричить, як і ти.

Арія різко обернулась. Її очі — затуманені сльозами. На щоках сліди блиску.

— Я бачила… — її голос зірвався. — Він… Кай… Алісса… Я більше не можу вірити. Нікому.

Селеста підійшла зовсім близько.

— Можеш мені. Я тут. І я не піду.

Їхні погляди зустрілись. У тиші лісу залишалося лише дихання… і серце, що билося, здавалось, в унісон. Селеста торкнулася руки Арії — і мить не

хто витримала напруги.

Поцілунок був стрімкий. Не лагідний, не обережний — буря. У ньому було все: злість, страх, біль, довіра… і щось більше. Щось, що обидві боялись назвати.

Коли відірвалися — Арія подивилась у її очі.

— Ти… чому ти?.. — прошепотіла.

— Бо ти — не одна. І я завжди відчуваю,

коли тобі болить.

І вперше за цю ніч, Арія просто зітхнула. А магія — заспокоїлась. Вітер лісу ніжно торкнувся їх обох, ніби благословивши.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що не залишила мене.

Селеста посміхнулась.

— Ти ще не знаєш, наскільки далеко я можу піти заради тебе…