Розділ 16

“Найгірша зрада — не удар у спину. Це тиша, коли ти чекаєш правду.”

Арія стояла посеред старого склепіння зимового саду, де колись ховались від дощу.
Це було її повідомлення:

“Зустрінься. Без магії. Без брехні.”

І Луна прийшла.

Така сама, як завжди. Але очі — глибші, темніші. В них вже не було легковажності.

— Знала, що ти покличеш, — сказала вона. — Але не думала, що так… прямо.

Арія не посміхнулась.
— Досить ходити колами. Що ти зробила зі мною?

Тиша. Навіть дерева затихли.

— Я… — Луна опустила погляд. — Я мала слідкувати. Дивитись, але не втручатись.
— Але ти подарувала мені лотос. І він мало не зламав мій розум.

— Я не знала, що вони вже так близько… Я… — голос її затремтів. — Моя сестра, Аріє. Вони тримають її. І єдина умова — я мала передати маяк.

— Тобто я — обмін? Твоя ціна?

Очі Арії блищали. Але не від сліз.
Від вогню.

— Ти ж знала, що я довіряю тобі. Що я… вважаю тебе частиною нас.

— І я… досі так вважаю. Але я зробила помилку. Не для себе — для неї.
— Ти не мала права.
— І я це знаю, — Луна зробила крок вперед. — Але я тут. Бо не хочу більше мовчати. І якщо вони прийдуть… я стану між вами. Навіть якщо… проти Круга.

Арія мовчала. Потім повільно дістала зі свого плаща срібний уламок лотоса.

— Це зламалось у сні. І знаєш, що я там побачила?
— Що? — прошепотіла Луна.

— Що ти — не зла. Але зламана. І я не знаю, чи можу довіряти тобі. Але…

Вона подає уламок їй у долоню.

— …я даю тобі шанс заслужити це знову. Один. І останній. У Луни на очах — сльози. Але вона не витирає їх.

— Я не підведу. Обіцяю.

А в Арії всередині — розрив. Між довірою і обережністю.

Після розмови вони ще довго мовчки сиділи на лавці.
Поруч — срібний уламок лотоса, який тепер здавався не магічним… а надто людським.
Раною, яка не кровоточить — але пече.

— Ти сказала, що вони тримають сестру. — Арія подивилась на Луну з-під довгих вій. — І що ти маєш із ними угоду.

— Уже ні.
— Це так просто?
— Ні. — Луна гірко посміхнулась. — Але я обрала. І тепер вони це знають.

В цей момент… за лаштунками зустрічі щось тремтіло.

У бібліотеці, за кілька кварталів, Селеста сиділа з розкритою книгою, але її пальці не перегортали сторінки.

— Щось… не так, — прошепотіла вона.

Кай повернув голову.
— Арія?

Селеста кивнула.
— Вона зустрілась з нею. Я відчуваю… розлом. Але не гнів. Не зраду. А от… сумнів.

Кай підвівся.
— Вона мала сказати нам. Ми — команда.

— А може, саме тому й не сказала? Бо боялась, що ти… — Селеста зупинилась.

— Що я зроблю боляче?

Селеста не відповіла. Але її мовчання — було гірше, ніж будь-яке "так".

Арія повернулась додому перед світанком.
Луна — зникла в провулках міста, обіцяючи "залагодити дещо".

А в кімнаті вже чекали Кай і Селеста.

— Ти не довірилась нам, — одразу сказав Кай.

— І ти не запитав, чому, — відповіла вона, спокійно роздягаючись з плаща.

— Бо я знав відповідь. Але хотів помилитись.

— А я хотіла… бути сильною. Самостійною. Не тінню ні твого захисту, ні твоїх підозр.

Тиша.

— Ти вибачиш мені? — прошепотіла вона.

Кай підійшов ближче.
Поглянув прямо в очі.
— Якщо ти обіцяєш… більше не мовчати.

— Обіцяю.

Але того ж вечора…

На вікні кімнати Арії з’являється новий символ — витончене тавро у формі пелюстки.
Коли вона торкається його — в голові чується голос.

“Ми прийдемо. І ти зробиш свій справжній вибір. Не між добром і злом. А між нами… і ними.”