Розділ 15

“Коли ти в пастці розуму, не всі обличчя — справжні. Але найнебезпечніше — те, яке ти впізнаєш.”

Скляний сад.
Тиша… така ідеальна, що аж ріже.

Арія стоїть у центрі, босоніж, в білій сукні. Вона ніби чує голоси, але не розуміє, де вона.

— Це… сон? — її губи ледь рухаються.
— Ні, — відповідає голос, схожий на Кая. Але обличчя, яке з’являється з туману — не його.
Очі — занадто темні.
Усмішка — надто широка.

— Це правда, якою ти ніколи не хотіла знати, Аріє.

Вона відступає. Але прозора підлога тріщить.

У цей момент, Кай і Селеста — вже всередині.
Вони з’являються на краю саду, відчуваючи, що тут все “інше”. Тіла — мов з туману, думки — як в’язкий мед.

— Вона тут, — каже Кай. — Я відчуваю її серце.

— Але хтось грається з її страхами, — шепоче Селеста. — І… з нашими теж.

Зліва — Кай бачить фігуру, схожу на свою матір. Справа — Селеста бачить темну кімнату з дверима, які ніколи не мала відкривати.

Не дивись! — каже вона сама собі.

Нарешті вони бачать Арію. Вона стоїть, злякана, а перед нею — “інший Кай”.

— ВІДІЙДИ ВІД НЕЇ! — справжній Кай рветься вперед.

Але підлога починає ламатися.

— Аріє! Це Я! — кричить він.

Вона не відповідає. Її очі — порожні.

— Вона не бачить тебе, поки не згадає. Поки не повірить, — каже Селеста.

Тоді вона заплющує очі.
Складає руки в магічну печатку.
І каже:

— Ars Lucem. Зв’яжи наші серця.

Світло вибухає — і Арія завмирає.
Очі починають наповнюватись блиском.

— Селеста?..
— Кай?..

— Так, — шепоче він. — Ми тут. Ми реальні. І ми прийшли за тобою.

“Кай-примара” намагається зупинити їх. Але Арія торкається свого серця.
— Я знаю, хто він. І ти — не він.

Вона простягає руку — і справжній Кай хапає її.

Світ навколо починає руйнуватись.
Сад розсипається на скло.
Голоси замовкають.

І троє — разом вириваються з пастки.

 Вони прокидаються в кімнаті.

Арія — задихана, але жива.

— Ви… врятували мене.

— Ми тільки починаємо, — каже Селеста. — І тепер ми знаємо, хто наш ворог.

Кімната була тиха. Надто тиха.

Арія лежала, дивлячись у стелю. Її пальці ще тремтіли — не від холоду, а від того, що вона щойно… була не одна.
Її серце ще відгукувалося лотосовим ритмом.

Кай сидів поруч, руки злегка подряпані, ніби він дійсно вривався крізь скло.
Селеста тримала в руках тканину, загорнуту навколо… лотоса. Той уже не мерехтів — але не зник.

— Ти відчувала їх, так? — спитав Кай тихо.

Арія кивнула.

— Вони… говорили моїм голосом. Грали моїми страхами. І… в одному з снів, я… — вона затнулася. — Я бачила тебе. Але не тебе.

— Вони створюють образи, — сказала Селеста. — Щоби зламати тебе зсередини. Вони роблять ставку на твої сумніви. Але ти повернулась.

— Завдяки вам, — прошепотіла Арія. — А ще…
Вона подивилась на лотос.

— Я хочу знати все. Хто вони. Чому я?

Тієї ж ночі вони зібрались утрьох у захищеній залі бібліотеки — де магія зовні не працювала.

Селеста виклала книгу. Стару, запилену. І відкрила сторінку з печаткою Круга.

— Це називалось Mare Umbrae. Море Тіні.
Колись, ще до появи Академій, існувала група… не просто магів. А охоронців рівноваги. Але вони зрадили власні обітниці.

— Вони захотіли влади? — спитала Арія.

— Більше. Вони захотіли вічної пам’яті. Вічного “я”.

Для цього їм потрібні “світлі носії”. Люди, в душі яких живе чистий фрагмент Елісари — істоти з Першої Епохи.

Кай повільно перевернув сторінку.
— І в тебе він є, Аріє. І, мабуть… у нас трьох.

Тиша.

— Тому вони стежать. Через лотоси, сни, образи.
Але тепер… ми знаємо, чого чекати.

Селеста запалила свічку. Її полум’я було срібне.

— І тепер ми не тіні. Ми — світло.

У кінці розділу Арія повертається до кімнати.
І на столі… вже немає лотоса.

Залишився лише напис:

“Ти зробила перший крок. Але чи готова ти пройти решту — без них?”
— К.