Розділ 14

“Є погляди, які не потребують слів. Бо вони — вирок.”

Селеста чекала в залі над бібліотекою. Це було місце, де Луна завжди ховалась, коли не хотіла бачити світ.
Коли та нарешті з’явилась, вона несла у руках кілька книг — і звично опустила очі.

Але цього разу Селеста не відвела погляду.

— ЛУНО.

Тон — без емоцій. Але всередині — все палахкотіло.

— Що ти зробила? — Селеста наблизилась. — Що ти принесла Арії?

Луна завмерла.

— Я… не розумію…

— Не бреши мені.

Луна стиснула пальці. І мовчала.

Селеста зробила ще один крок ближче.

— Я бачила її ауру. Відчувала те… що лізе з того лотоса. Це не подарунок. Це — пастка.

Луна мовчала. Очі блищали. Але вона більше не тікала.

— Мене змусили, — прошепотіла. — Моя сестра… Вони сказали, що якщо я не…

— Хто ВОНИ?

— Круг. Старші. Вони тримають її. І… — Луна вперше поглянула Селесті в очі. — Вони хочуть Арію. Або Кая. Або… всіх вас.

Селеста відступила на крок.

— І ти просто… принесла їм ключ?

— Я… я думала, може все минеться. Що я зможу врятувати всіх. Але я… — її голос зламався.

— Але ти поставила її під удар. Арію. Єдину, хто любив тебе з першого дня.

Тиша.

— І Кай? — прошепотіла Луна. — Він теж частина цього?

Селеста не відповіла. Просто пішла.

А лотос…
У той самий час, у кімнаті Арії, він розкрився ще на один пелюсток.
І крізь нього — хтось вже дивився на цей світ.

Селеста йшла темним коридором, але у ній усе палало.
Слова Луни гриміли в голові:

“Мене змусили… Вони тримають мою сестру…”

Але ж Арія — невинна. Та, що завжди першою тягнула руку до примирення.
Та, що першою вірить.

Селеста не могла дозволити, щоб хтось скористався її світлом.

Вона влетіла до вежі, де часто залишався Кай, і вперше — без knocking, без дозволу — зупинилась просто перед ним.

— Нам потрібно поговорити. І негайно.

Кай, як завжди, спокійний, але в очах — тріщина тривоги.

— Селеста?

— Луна… вона принесла Арії щось. Подарунок. Дзеркальний лотос. Але він — це не просто річ. Це маяк. Вони бачать її. Через нього.

Кай зірвався з місця:

— Вони? Хто саме?

— Круг. Вищі. Ті, хто стоять поза межами нашого навчання й ваших спогадів. Вони шукають Арію. І тебе. І, мабуть, мене.

Кай мовчав кілька секунд. Потім:
— Я відчував, що щось не так. Я бачив її в сні. Але… в тому сні я був не я. І вона… боялась мене.

Селеста злякано вдихнула.
— Тоді ми запізнюємось.

Вони обоє прибігли до кімнати Арії.
Лотос стояв на підвіконні — вже з пелюстками, що мерехтіли сріблом. Арія… спала.

— Не чіпай її різко, — прошепотіла Селеста. — Вона в пастці між світами.
— Ментальна прив’язка? — уточнив Кай.
— І щось гірше. Вони вшилися в її підсвідомість.

Кай підійшов до Арії й сів біля неї.

— Якщо вони використовують її, ми не можемо дозволити цьому тривати. Але ми і не можемо втратити її.

Він поклав долоню на її лоб.

Селеста зробила те ж саме.

— Пірнаємо разом? — спитала вона.

— Разом.

І у ту ж мить…

Вони провалились в її сни.
У царство, де не діяли правила школи. Де час пульсував іменами, а не секундами.

Де Арія стояла…
…у скляному саду.
Оточена очима.

І одне з них заговорило її голосом.

— Він зрадить тебе. Як і вона. Як і вони всі.