Розділ 10

“Те, що ми забули — не зникло. Воно просто чекає на пробудження.”

Цієї ночі Селеста заснула глибше, ніж будь-коли. І впала у сон, який не був сном.

Вона стояла у саду зі скляними деревами. Їхні гілки були схожі на арфи, і кожна видавала звук, коли по ній пробігав вітер. Серед них — діти, одягнені в сірі накидки.

Серед усіх вона побачила двох себе. Маленька Селеста і… хлопчик із чорними очима. Кай.

— Ти пам’ятаєш? — запитав він, але не як зараз. Як дитина.

— Ми були тут, — прошепотіла вона. — Ми…

— Ми тікали разом. Ми тримались за руки. І ти обіцяла ніколи не забувати мене.

Скло задрижало. І з нього вийшов Хранитель, але в молодшому вигляді. Його тінь сягала в небо.

— Забрати! — гукнув він.

І Селеста прокинулась з криком.

У той же час Луна стояла біля вікна, тримаючи в руках лист зі знаком Круга Старших.

"Спостерігай. Не втручайся. Досить одного помилкового кроку — і твоя сестра зникне назавжди."

Вона стиснула листа і заплющила очі.

— Пробач мені… — прошепотіла. — Але я не маю вибору…

На ранок Селеста знайшла Арію.

— Я згадала… — прошепотіла вона. — Ми з Каєм… ми були в одному місці. У притулку. Нас тренували. Я його знала ще до того, як ми стали цими…

— І ти віриш йому тепер?

— Я не знаю… Я лише відчуваю, що все, чому нас вчили… може бути неправдою.

Арія мовчала. Її пальці тремтіли.

— А якщо він… відбирає тебе в мене?

Селеста здригнулась.

— Що?

— Нічого. — Арія відвернулась. — Забудь.

Але в її очах було те, чого вона боялась сказати вголос.

 Після уроків Селеста вирішила навідатись до Хранителя.
Він сидів у залі з високими вітражами, зображення яких починали… змінюватись. Ікони світла блідли.

— Я пам’ятаю притулок, — сказала вона. — І Кая.

Хранитель мовчав.

— Ви стерли мені пам’ять. Але навіщо?

— Бо вибір — тягар. І ти була надто… жива.

Селеста стиснула кулаки.

— Ви використовуєте нас.

Хранитель усміхнувся:

— Всі хтось когось використовує, моя дитино. Але якщо я — зло, то покажи мені, де твоє добро?

У кінці дня Кай знову стояв на даху.

Селеста вийшла до нього.

— Я згадала тебе. Твою руку. Твої очі.

— І що тепер? — прошепотів він.

Вона зробила крок ближче. І ще один.
Аж поки між ними не залишилось нічого… крім подиху.

А на землі — внизу — Арія стояла в тіні, дивлячись угору.
Її серце билося так голосно, що здавалося, весь світ чув:

— Я тебе… кохаю. Але… не знаю, чи ти коли-небудь це почуєш.