Розділ 8

“А що, як звичайне — це лише маска для чогось набагато глибшого?”

Після бою в Сховищі та нічного тренування, дівчата повернулися до школи.

Звичайна будівля. Звичайні стіни. Звичайні розклади.
Та вони вже не були звичайними.

Селеста, Арія і Луна йшли коридором, мов тінь, світло і блискавка в одній лінії. Учні поглядали на них — особливо на Луну, яка раніше ходила одна.
А тепер — поруч із нею були дві подруги.

— Відчуваєш? — пошепки сказала Селеста, зупинившись біля класу біології. — Тут… щось не так.

— Я відчуваю, — відповіла Арія. — Але не розумію, що саме. В повітрі щось ніби тягне назад.

— Як перед бурею, — додала Луна.

На перерві вони сіли в бібліотеці. Арія відкрила блокнот із текстами пісень — але ручка тремтіла. Селеста перегортала травник із рідкісними рослинами. Луна мовчала.

— Ми маємо щось дізнатися, — раптом прошепотіла Селеста. — Я бачила сон.
Школа — це теж частина Системи. Хтось тут… пам’ятає старий світ.

— Ти думаєш, тут є шпигун? — Луна звузила очі.

— Або союзник, — обережно додала Арія. — Але якщо ми не дізнаємось першими — нас здадуть.

Після останнього уроку, у шухляді Арії з’явилась записка.
На чистому аркуші лише одна фраза:

"Сторінка 74. Книга, якої немає у каталозі."

Дівчата переглянулись.

— Знову під землю? — нервово жартувала Арія.

— Час копати глибше, — сказала Луна. І вони рушили до закритого відділу бібліотеки.

У глибині, серед закинутих полиць, була темна полиця без назви. І… стара книга в шкіряній обкладинці. На ній — символ, який вони вже бачили в Сховищі: троянда, блискавка і хвиля музики.

Відкривши сторінку 74, вони прочитали:

"Обрані завжди повертаються у звичайне. Та там, де є школа — є ті, хто чекають. Одні — щоб допомогти. Інші — щоб знищити."

"Той, хто носить знак Порожнечі — вже поруч."

І в кутку сторінки… вирізане ім’я. Ледь помітне.

Ледь помітне.
"Кай."

 У кінці коридору, за вікном, стояв новий учень.
Темне волосся. Тихий погляд. Усмішка — ледь помітна.

Його тінь… рухалась не так, як тіло.

— Це він, Кай, — сказала Луна, дивлячись крізь вікно. — Новенький. Але… щось не так.

Арія і Селеста мовчки вдивлялися в постать хлопця на подвір’ї.
Темне волосся, рюкзак, чорна куртка. Але... тінь позаду нього здригалася, ніби жила своїм життям. Не повторювала рухи тіла. Не корилась сонцю.

— Ви теж бачите? — прошепотіла Селеста. — Тінь…

— Вона не його, — кивнула Арія. — Вона… чуже.

Наступного дня Кай сидів у їхньому класі.
Спокійний. Усміхнений. Говорив рідко. Але очі… очі ніби щось ховали.

На уроці історії він підняв руку й запитав:

— А чи правда, що ця школа збудована на місці колишньої святині?

Вчитель зам’явся. А дівчата… завмерли.

— Дивне питання, правда? — усміхнувся Кай, глянувши прямо на Арію.

А вона… відчула, як у грудях щось обірвалося. Наче її хтось впізнав раніше, ніж вона сама себе.

У бібліотеці вони знову відкрили книгу. На сторінці, що раніше була порожньою, з’явився новий запис:

"Той, хто носить знак Порожнечі, може бути втраченим… або знайденим. Якщо він вибере вас — вам доведеться зробити вибір."

"Не кожен ворог — ворог. І не кожен друг — порятунок."

Луна зціпила зуби:

— Він може стати нашим союзником. Або… знищити нас.

— Тоді ми маємо діяти першими, — твердо сказала Селеста. — Сьогодні ж.

Того вечора вони вирішили піти слідом за Каем.

Він ішов старим коридором, потім — через технічні двері, яких давно ніхто не чіпав.
Вони тихо йшли за ним — аж поки він не зник. Просто… розчинився.

На стіні, де він стояв, лишилась лише чорна печатка — у вигляді символу ∅.

— Це… знак Порожнечі, — прошепотіла Арія.

— Що він приховує? — прошептала Селеста.

— А головне… чому чекає саме нас? — додала Луна.

 Десь у тіні коридору Кай відкрив очі.
— Вони майже готові, — прошепотів він у темряву. — Але чи зможуть зробити правильний вибір?