Розділ 7

Сила без контролю — як полум’я в бурі: яскраве, але небезпечне.

Наступного ранку в Сховищі зникла звична тиша. Повітря стало важким.
Навіть світіння дерев приглушилось — наче щось пробралося всередину.

Хранитель зустрів дівчат у тренувальній залі — простір із живими стінами, що реагували на емоції.

— Сьогодні ви навчитесь основам. Але запам’ятайте: страх і сумнів — ваші найбільші вороги.

Перше випробування: Відчуй свою силу

Кожна мала стати перед сферою з туману. Сфера читала думки. Вона ставала тим, що ховається глибоко.

Селеста — побачила свою матір. Живу. Усміхнену. Та коли простягнула руку — мати розсипалась у пелюстках.

— Це не вона, — сказала Селеста, але тремтіла. — Це… пам’ять.

І троянда на її руці освітилась ніжним світлом. Вона пройшла.

Арія — побачила сцену. Але публіка — порожня. І навіть музика замовкла.

Вона стиснула кулак. Зробила крок вперед і прошепотіла:

— Навіть якщо не слухають… я не замовкну.

Навушники на її шиї запульсували, сфера розтанула.

Луна — побачила… себе. Саму. Маленьку. Замкнену в темній кімнаті. З блискавками в руках і сльозами.

Сфера стиснулась, наче тисла їй у груди.

— Я не хочу бути цим знову, — прохрипіла вона. — Але… я не втечу.

Вона розчинила страх. І блискавка пробігла по її пальцях. Сфера зникла.

Але тоді… прийшло щось інше.

Повітря затремтіло. Стеля Сховища здригнулась.
На підлогу впала чорна пелюстка.

— Це… не мало статись, — сказав Хранитель. — Вони вже відчули ваші сліди.

— Хто? — прошепотала Арія.

І в ту ж мить крізь стіни прорвались тіні.

Фігури без облич. Слуги Тенмара. Вони не говорили — тільки шипіли. В очах їхніх — порожнеча.

Селеста злякалась. Луна блиснула. Арія спробувала щось вигукнути — і звук рознісся по залу, наче удар.

— В бій! — крикнув Хранитель. — Ваша перша справжня перевірка!

Тіні наближалися. Вони були високі, спотворені, ніби вирізані зі шматків ночі. У них не було очей — але дівчата відчували: ті бачать усе, що ховається в їхніх серцях.

— Селесто, зліва! — крикнула Арія.

Селеста встигла обернутися — але руки ще тремтіли після зору про матір. Один із ворогів рвонув до неї, і в останній момент Луна вибухнула блискавкою, відкинувши тінь назад.

— Сконцентруйся! — вигукнула Луна. — Нам потрібна ти, вся!

Селеста заплющила очі. І тоді… троянда на її долоні почала пульсувати світлом. Вона простягнула руки — і з землі виросли жаркі зелені батоги, схожі на плющ. Вони охопили тінь, сплутали її, і та завмерла, скам’янівши.

— Я… зробила це? — Селеста затремтіла, але вперше — від сили, не страху.

З іншого боку Арія, стоячи на п'єдесталі, почала співати.

Не словами — звуком, чистим і теплим, наче вітер у весняному лісі. Її голос відгукнувся в стінах Сховища — і тіні почали кривитися, сичати, деякі — розчинятися.

— Її голос… руйнує їх! — вигукнув Хранитель.

— Це не руйнування, — Арія зціпила зуби, продовжуючи. — Це… правда.

Але одна з тіней прорвалась до Луни. Її руки засвітились блискавками — та серце билося так сильно, що вона вперше за довгий час злякалась.

— Ви не розумієте… якщо я дам волю цій силі — я можу знищити вас усіх! — закричала вона.

І тоді Арія… підійшла ближче. Не зупиняючись навіть тоді, коли блискавки почали розряджатися навколо.

— Якщо ми загинемо — то тільки разом. Але я не боюсь тебе, Луна. Бо твоя сила — це і частина мене.

Луна затремтіла. А потім…

Вона відпустила контроль.
Блискавка розбила повітря, ударила в тінь, розбила її на шматки — але жодна іскра не торкнулась Арії.

— Я… я не одна, — прошепотіла Луна, опустившись на коліна.

Коли остання тінь зникла, повітря в Сховищі стало легшим. Небо, що було сірим, знову засяяло м’яким світлом.

Хранитель підійшов до них.

— Ви ще недосвідчені. Але сьогодні… ви були не переможцями.
Ви були союзом.

І десь далеко… серед гір, покритих снігом,
Тенмар відкрив очі. Його голос злився з вітром:

— Вони об’єднались.

Отже, час роз’єднати.