Розділ 6

“Щоб знайти себе — іноді потрібно втратити все, що знала.”

Сховище Хранителів не було замком чи лабораторією.
Це був… сад під землею. Теплий, світлий, з деревами, що світяться зеленкувато-м’ятним сяйвом.
Десь капала вода. А повітря пахло магією — і правдою.

— Це… — Арія не могла знайти слів.

— Немов зі сну, — прошепотіла Селеста, притискаючи троянду до грудей. Вона дивилася на рослини так, ніби вони щось їй казали.

Луна не відірвала погляду від великого дзеркала в центрі.

— Що це? — її голос став тихішим.

Чоловік відповів:

— Дзеркало правди. Якщо ви справді обрані, воно відкриє вам вашу силу. Але пам’ятайте: воно покаже і те, що ви не хочете бачити.

Перша підійшла Селеста.

У дзеркалі вона побачила… не себе. А дівчину в білому, яка плакала в лісі.

— Це… — Селеста злякано озирнулася. — Це моя мати?.. Вона зникла, коли я була дитиною…

— Сила пам’яті пробуджується, — сказав Хранитель. — У тобі живе спадок роду Пелюстки.

Другою була Арія. Вона підійшла, наче не вагаючись, але руки тремтіли.

У дзеркалі — вона стояла на сцені. В навушниках. Але люди перед нею… не слухали музику. Вони чекали слова. І вона говорила.

— Я… ніколи не виступала.

— Але ти змусиш чути. Твій голос — це сила, яка зцілює або знищує.
Ти — Мелодія Зі Складу Неба.

Коли підійшла Луна, дзеркало… почорніло.

Усі напружились.

А потім — спалах блискавки. І Луна побачила себе… одну, серед поля бою, палаючу, нестримну. Позаду — силуети, які падали.

— Я… одна? — прошепотіла.

— Якщо не навчишся довіряти, так і буде, — відповів Хранитель. — У тобі — буря. Та без коріння буря руйнує все.

Після цього Луна відійшла. Її плечі напружені, очі блищать — не від сили, а від страху.

— Я не можу це зробити. Я не хочу… стати монстром.

Селеста підійшла ближче. Простягнула їй руку.

— А ми не дамо тобі стати ним.

Арія мовчки зняла навушники і поклала в її руку.

— Щоб ти знала: навіть бурю хтось може чути.

Луна… усміхнулась уперше.

Після дзеркала їм запропонували залишитись у Сховищі на ніч.
Спочатку було тихо. Кожна думала своє. Але ніхто не наважився піти.
Навіть Луна.

Селеста сіла біля старого дерева з листям, що світилося м’яким сріблом.

— Я відчуваю, що тут… моє коріння, — прошепотіла вона.
— А я відчуваю, що зійшла з розуму, — відповіла Арія, вмостившись поруч. — Але музика в моїй голові тепер живе.

— У вас обох є щось, — озвалась Луна з тіні. — А що, як моя “сила” — це тільки руйнація?

Арія глянула на неї.

— Ти не тільки буря. Буря очищує, зносить зайве.
А потім… росте щось нове.

У ту ніч вони спали втрьох, укриті ковдрами з теплим світлом ліхтариків.
Сни були дивні, повні голосів, світла і тіней, обірваних фраз.
Але… не страшні.

Навпаки — наче хтось готував їх.

На ранок Хранитель вже чекав на них у внутрішньому саду.

— Сьогодні ви вперше доторкнетеся до своїх сил.
Але будьте готові — коли світ відчує, що ви пробуджені… він відгукнеться.

— Хто — “він”? — знову спитала Луна.

— Тенмар. І ті, хто на його боці. Ті, хто колись загубився… так само, як можете загубитися ви.

Він провів дівчат до триєдиної зали. У центрі — п'єдестал з трьома символами:

Троянда 🌹

Ноти 🎵

Блискавка ⚡

Кожна з них мала встати на свою мітку.
І в той момент… щось відбулося.

П’єдестал ожив. Світло з підлоги пішло вгору — з'єднуючи їх.

Вони побачили одна одну — не зовнішньо, а всередині.
Біль Луни. Самотність Арії. Туга Селести. І водночас — надія в кожній.

Хранитель мовив:

— Тепер ви поєднані. Ви не просто три частини — ви вже одне ціле.
Але тільки початок відкритий. І лише разом ви зможете відкрити все.

І десь далеко, у горах…
Очі, темні як безмісячна ніч, відкрились.
І голос, що не звучав століттями, прошепотів:

— Вони прокинулись.