Розділ 3

Луна Я не прошу дозволу. Я приходжу — і змінюю все.

Дощ не був у прогнозі. Але він почався — раптовий, рвучкий, з блискавками, які роздирали небо навпіл. Учні в коридорах метушились, визирали з вікон, ховались під капюшонами. А вона — йшла прямо крізь центр подвір’я, не зважаючи ні на що.

Луна.

Мокре яскраво-русяве волосся прилипало до обличчя, світла кофта намокла наскрізь, але вона не зупинялася.
У руці — чорний шкільний рюкзак, розмальований фразами:
“Правда — це бій”
“Не чіпай, якщо не витримаєш”

На очах — лінзи з золотим відтінком.
Погляд — наче грім перед бурею.

Увійшовши в клас, вона не постукала. Просто штовхнула двері.
Всі погляди — на неї. Але Луна звикла. Вона жила для моментів, коли весь світ перестає дихати.

— Це 11-А? — запитала вона голосно. — Я тут нова. Можете не радіти.

Сміх. Хтось прошепотів:
— Божевільна.
— Ага, з нею краще не зв’язуватись.

Тільки дві дівчини не відвели погляду.
Арія — насторожена, з нахиленими навушниками.
Селеста — із трояндою в руці, що тремтіла, як і її пальці.

Луна зустріла їхні погляди — і усміхнулась. Як хижак, що бачить інших сильних.

— Ви дві. Ви — не звідси.
— Ми тут навчаємось, — відповіла Селеста м’яко.

— Я не про школу.

Пауза.

— Тебе як звати? — кинула Арія.

— Луна. Як повний місяць, як вибух, як початок кінця.

Вони ще не знали, що разом уже були обрані.
Три пелюстки м’яти.
Три сили, що зійдуться в одному диханні.

І буря — лише починалась.

У класі зависла важка тиша. Вчитель географії стояв із крейдою в руці, розгублений, ніби сам не вірив, що ця буря — тепер його учениця.

— Сідай… Луна… будь ласка, за останню парту.

— Ні. Я сяду сюди, — сказала вона, і не запитала. Просто поставила рюкзак біля Селести й Арії. — Мені цікаво, хто ви.

Селеста напружено всміхнулась.

Арія злегка зсунула навушники. Це означало: “я слухаю, але не довіряю”.

— Ти завжди така? — запитала Арія спокійно, дивлячись просто в очі.

— А ти завжди така — тиха, але колюча? — відповіла Луна.

Інтонація була майже дружньою.

— Вибач, — тихо втрутилась Селеста. — Але ми… тільки знайомимося.

— Чудово. Тоді дозвольте приєднатися. Я не люблю залишатись осторонь. Тим паче, коли щось пахне дивним.

— Чим? — Арія насупилася.

— М’ятою, — відповіла Луна. — У цьому класі, серед дощу. Я її не терплю, бо вона передує… змінам.

Усі троє сиділи разом.
Селеста нервово крутила пелюстку троянди.
Арія стискала в руках блокнот.
А Луна посміхалась куто, відчуваючи, що вже щось почалося — хоча сама не знала що.

Після уроків, коли школа майже спорожніла, всі троє вийшли у двір.
І там — на лавці під старим деревом, де ніколи нічого не залишали, стояла коробка.
Стара, з потрісканого дерева, перев’язана мотузкою.

Арія зупинилася першою.

— Це чиясь підстава?

— Це… пахне м’ятою, — прошепотіла Селеста.

Луна відкинула кришку першою.

Всередині лежало:

Срібна пелюстка, вирізана вручну.

Маленький пергамент.

І кулон із символом: “∞” — нескінченність, обрамлена трьома пелюстками.

Селеста прочитала вголос:

“Ви обрані. Вас не питали. Вас попередили. Початок вже вчора.”

Вони переглянулись.
І вперше — жодна не зробила крок назад.