Розділ 2

Очима Селести “Вона була схожа на тишу, яку не хочеться порушити.”

Коли Селеста увійшла до класу, її пальці тремтіли. Руку стискала троянда — єдина річ, яка залишалась із дому. Вона не знала, де їй сидіти. Всі пари очей, усі шепітки — відчувалися, наче маленькі подряпини на шкірі.

Але вона відчула її одразу.

Дівчина біля вікна.
Темне, трохи хвилясте волосся.
Чорна кофта. Срібний хрестик. Великі навушники на шиї. І — погляд. Вона ніби бачила крізь усе.
Але не зневажливо. Просто… спокійно.

Селеста сіла навпроти. Серце калатало.
А потім вона наважилася глянути прямо — і їхні погляди зустрілись.

Арія не сказала нічого. Але Селеста помітила: її пальці припинили стискатись. Дівчина з навушниками трохи кивнула.
Це був перший привіт, який не болів.

Увечері, вдома, Селеста витягла з кишені рожеву пелюстку троянди і поклала її між сторінок щоденника.

"Сьогодні я зустріла когось, хто мовчить голосніше, ніж говорить.
Її звати Арія. І я не боюсь завтрашнього дня."

На перерві Селеста вийшла в двір школи. Вона звикла до зелені, до запаху троянд, до шелесту дерев — усе це було мов частина неї. Але тут, у кам’яній будівлі, серед чужих людей, усе здавалося інакшим.

Вона присіла біля клумби, дістала з кишені маленький шкіряний блокнот і трохи стертий олівець.

— Ти завжди пишеш? — пролунало раптом поруч.

Голос був тихий. Рівний. Без усмішки, але й без холоду.

Селеста здригнулася й озирнулась.
Арія.

Вона стояла, зсунувши навушники на шию, і дивилась прямо в її очі. Не тисла. Не вторгалася. Просто... була поруч.

— Пишу, коли не вистачає слів, — м’яко відповіла Селеста. — А ти завжди слухаєш?

Арія кивнула.

— Музика говорить за мене.

Вони мовчали кілька секунд. Але то була приємна тиша, не напружена.

— Твоя троянда… жива? — запитала Арія несподівано.

Селеста здивувалася. Ніхто ще не питав так. Всі говорили: "Ой, красиво" або "Ти завжди з квітами?", але ніхто не питав: жива.

— Так, — прошепотіла вона. — Вона не в’яне. Зовсім. Вона... пов’язана зі мною.

Арія нічого не сказала. Лише опустила погляд — і дуже легко торкнулася пелюстки. Її пальці були холодні. Але троянда не здригнулася.

— Я не боюсь тебе, — сказала Селеста раптом.

— А мала б? — спокійно, але з легким тінню в голосі.

— Ні. Просто... я теж маю свої шрами.

І Арія — посміхнулась. Вперше. Ледь-ледь, кутиками вуст. Але Селеста це помітила.

Вперше дві тіні доторкнулися.
І вперше Селеста відчула, що ця школа — не така вже й чужа.