18. Підступність

Старий, покритий глибокими зморшками лікар оглядав Руріку з усією скрупульозністю — і все це під незадоволеним та пильним поглядом Сакмара. Мор не відвів погляду, навіть коли старий крізь трубку притулився вухом до її грудей, вслухаючись у подихи та удари серця.
Мор насправді думав про своє. Перебирав усі відомі йому схованки та шляхи, давно покинуті чи мало використовувані манівці. Та все зводилось до того, що в його руках не залишилося навіть зразка зброї. А описи, які надавала його учениця, нагадували більше марення, ніж правду.

Руріці ж було незручно під його поглядом. Вона то блідла, то ніяковіла, але спитати, чому сьогодні тут присутній Мор, а не її мати, язик не повертався. Здавалося, тим питанням вона одразу надасть якийсь інший сенс у те, що ніколи не мало бути наділене змістом. Старий нарешті відступив від дівчини і щось нашепотів Сакмару на вухо. Мор кивнув, трохи спантеличено насупивши брови.
— Прогуляємось, тобі буде корисно, — зрештою мовив він, коли лікар покинув їх.
На жаль, далі батьківського маєтку вони не ступили.
Стежини у саду були звичними. Багато навколишніх дерев Рурі садила сама, з батьком чи нянею, рідше з матір'ю. Сьогодні ніщо із цього не тішило. Хотілося до водосховища, схилу. Хотілося стати там, на місце вбивці, простежити його шлях особисто, підняти ногу над скельним визубом та зрозуміти, що ж там сталося.
Зупинившись під горіхом, дівчина перекотила носаком туфельки почорнілий плід, а потім підвела погляд угору, намагаючись впоратись з емоціями. Підступною вологою та печінням в очах. Сонце над головою зараз не сліпило. Лиш раз по раз пробивалось яскравими спалахами з-поміж гойдливого гілля та подовгастого листя.
— Як ти? — наставник Мор питав співчутливо. — Я чув, що ти погано спиш останнім часом.
— Це ж нормально, не спати після такого, — дівчина повела плечем, наче просила залишити її. Продовжувала дивитися куди завгодно, аби не на вчителя.
— Не спати у принципі ненормально, — заперечив Сакмар. — Якщо захочеш, можеш виговоритись.
Його співчутливість дратувала. За тих кілька днів, що Руріку тримали, як ув’язнену, вони так нікого і не знайшли, нічого не виявили... А головне й найсумніше в цьому — словам Руріки не йняли віри.
Смішно, вона й сама, мабуть, не повірила б. Бо ж люди не перетворюються на дим, так?
От тільки нічні видіння щоразу повертали її на схил. Пальці в тих снах зісковзували. Убивця нависав над головою, а потім поволі танув, перетворюючись в чорне непроглядне марево.
В інші рази йому вдавалось встати на її пальці і тоді Руріка кричала та, зрештою, зривалася вниз. Розбивалася та з жахом прокидалася мокра від холодного поту.
Жахливі образи йшли по п'ятах, хоч би що Рурі не робила. Дивилася в дзеркало — бачила чужинця, хапалася за поручень сходів, наче сплітала пальці з його пальцями. Навіть у чорних очах діда вбачалися очі вбивці.
Лячно, та хіба про це скажеш наставникові?
— Чого я справді хочу, так це повернутися до колишнього темпу, — зізналася Руріка, її плечі поникли, а голос геть стишився. — Мені не вистачає занять, мені набридло, що кожен питає, як я. Я хочу знову гуляти біля водосховища або на схилі. Хіба це багато?
Вона обернулася та нарешті поглянула на свого наставника. Сонце світило йому в спину, огортало масивну постать яскравим ореолом, і на мить здалося що… під ногами знову схил.
Серце закалатало так невчасно.
— Я хочу в місто, — зовсім тихо мовила Рурі, — будь ласка.

Вона дивилася на наставника жалісливо та ображено, ледь скрививши губи. Чисто як її мати в ті далекі роки, коли Сакмар, бувши її особистим служкою та охоронцем так само у чомусь відмовляв. Тоді Кірве йшла до батька і Крієк влаштовував юному Сакмару веселі дні… за те що змусив його єдину доньку сумувати.
Руріка не поскаржиться К’ярові, навіть до матері не піде. Промовчить — цим вона більше була в батька.
І цим, мабуть, ще більше викликала у свого наставника почуття вини.
— Вибач, — тихо мовив Сакмар, руйнуючи той образ. — Не зараз, коли ми не розуміємо, що саме сталося. Мор, як завжди, був прямолінійним та чесним. Руріка навіть розуміла, чому він їй відмовив. А ще усвідомлювала, що потім буде пізно. Вона хотіла на схил зараз. Їй треба було зрозуміти, що вона бачила і що пережила. Навіть якщо думати про це боляче. Навіть, якщо уявити це страшно. Адже люди не розчиняються у повітрі, як марево?
На вибачення наставника дівчина спромоглася на кивок, мовляв, зрозуміла.
— Все гаразд, вчителю. Все гаразд.

Руріка відвернулася. Прибрала з очей пасмо волосся, яке впало на обличчя від того руху. Сакмар же спостерігав за її тендітними, понівеченими пальцями із зашкарублими кірками та відчував, як всередині нього підіймає голову потвора. Хижа та ненаситна лють.
В тому саду, посеред маєтку свого друга, він особливо гостро відчував потребу убивати за кожну з подряпин на руках юної Руріки, та за кожен з її нічних жахів. Зачепившись поглядом за її плечі, з яких складками спадав теплий шерстяний плащ, Сакмар Мор ірраціонально привласнював собі право на помсту, відбираючи його в К’яра.

Власні думки лякали і було доречно відступити від учениці на крок. Однак Сакмар стояв, не ворушився, всотував в себе недосяжний образ та гартував свою лють.
— Це ненадовго, Руріко, — все тим самим надмірно холодним тоном мовив він. — Просто потрібно зачекати.

***
— Як мило з вашого боку відвідати нас і привезти книги, — усміхнулася Терлі, розглядаючи Кірве. — Минуло вже кілька днів від інциденту. Справді, ми з Хауком скоро почнемо вити на місяць від нудьги.
Сад, у який вони вийшли погуляти після тривалої розмови "ні про що", був прекрасний, ряснів різноманітними барвами квітів і темною твердою зеленню. Радував погляд жовтими хризантемами та острівцями вогняних чорнобривців. Насолоджував цвітінням пізньої троянди.
— У місті зараз небезпечно, а мій чоловік зайнятий. Вирішила порадувати вас візитом, — усміхнулася Хелвор, відповідаючи нічого не вартою фразою на не менш безглузде питання. Їхня зустріч була потрібна Терлі так само, як Кірве — візит.
— Особисто мене цікавлять новини. Ви жодної не розповіли. До чого мені знати про збори врожаю та заплановані посіви? Тим більше не цікаво говорити про столицю. — Кайн із прискіпливістю розглядала витончені риси обличчя нової знайомої. Шукала схожість із собою і не знаходила.
— Що справді цікаво, то це чи знайшли когось? Допитали, катували? Може, вже стратили? Чи помстився К'яр за Рурі?
Кірве підтисла пухкі губи, перетравлюючи не стільки сказане, скільки сам тон та інтонації. Попри демонстративну співчутливість слів, це все одно було знущання. Схоже, колишній коханці К'яра весело.

— Мабуть, такі питання краще ставити моєму чоловікові, пані Кайн, — м'яко посміхнулася вона, відверто дивлячись на жінку.
Терлі трохи підвела світлі брови.
Чому К'яр зв'язав себе з цією жінкою, їй стало ще більш незрозуміло. Невже все-таки влада та вплив? Останнє не було схоже на Хелвора. Втім, це не заважало грати з нею. Підсолодити новими емоціями чуже ложе завжди весело.
— Якщо я й ставитиму запитання вашому чоловікові, люба Кірве, то точно не про новини і страти, — довірливо поділилась вона і трохи тихіше додала:
— Мені ось вкрай кортить дізнатися, що він зробив із моєю шпилькою.
Кірве не розуміючи подивилася на неї. — Шпилькою? — перепитала.
Вони все ж зупинилися. Розлаписті липи шуміли над ними. Червоними плямами блищали гостролисті клени.
— Так, — нітрохи не соромлячись, продовжувала плести свої тенета Терлі, — з першого погляду повний несмак, але вкрай мила річ. К'яр витесав її з кістки і подарував мені… — посміхалася жриця, заглядаючи в очі спантеличеної співрозмовниці. — Це було до того, як братик Тенріз зламав йому ніс…
Її питання не вкладалось у голову. М'яка шаноблива посмішка, здавалося, прилипла до обличчя Кірве Хелвор. На обличчі володарки Лаанлілу не здригнувся жодний м'яз, навіть груди не стали здійматися частіше.
— Це мило, — щиро відповіла вона, продовжуючи йти, розгублено оглядаючи дорогу перед собою, намагаючись не дивитися на співрозмовницю. Розмова починала втомлювати:
— Вважаєте, він міг зберігати її всі ці роки? Він, звісно, ​​сентиментальний, але… — смішок видав увесь ступінь її збентеження. — Невже я справді говорю з вами про це…
Вона наче оговталася, роззирнулася, відступила, не розуміючи, як вони дійшли до цієї теми. Терлі ледве стримала хижу посмішку, розуміючи, що все ж таки її несподівана співрозмовниця прогнулась, здалася.
— Я не потурбую вас проханням? — ще більше стишила вона голос, підступаючи, випромінюючи м'які, майже щирі емоції та наче молотком вбиваючи у чужу свідомість слова. — Хочу цю шпильку, на згадку. Дитячі сентименти, ностальгія. Хочу свою річ собі. Допоможете?
— Навряд чи вона збереглася, пані Кайн.
Кірве лише здавалася непробивною. Терлі знала: це лише лиск, вміло приліплена маска.
— О так, ви маєте рацію… Але знаєте, іноді буває надія, що найнезвичайніші та найпотаємніші речі лежать у коханих прямо перед очима, та хоч на робочому столі…

***