17. Перша іскра

"Напад !.. На юну панну…"

Слова, викашляні  стражником, сахекантм та змарнілим, не відпускали К’яра аж до ночі, змушуючи щоразу повертатися до них. Хелвор  не пам'ятав себе тієї миті. Здавалося, він очманів і був готовий знищити все навколо одним помахом руки, вистачило б тільки  сили. Сакмар обернувся тоді, глянув на нього так, наче намагався видати цілий монолог одним поглядом. Стражник же,  всаджений  на стілець, важко ворушив язиком, намагаючись вичавити зі стислих, спазмованих від швидкого бігу легень хоч якісь пояснення. У напруженій тиші кожне його слово про відбуле, безжально падало у голови і  лягало на плечі.

— Наше діло чекає, — першою озвалася Терлі, нагадуючи про свою присутність. Вона підвелась, а разом із нею і вся її свита. Наче тіні за спиною.

— Ми чекатимемо  у виділених нам покоях, — додав Хаук.

Однак, навіть так, відпускати їх одних ніхто не збирався. 

До чужинців приставили наглядача, пояснивши його нав'язану присутність — щирим  бажанням уникнути непорозумінь. Умову господарів пришлі жерці сприйняли як кумедний жарт, однак заперечувати не стали. 

Бо,  насправді, кожен розумів, що для проблем  багато не треба. Все ті ж звичні  "невдале місце" та  "невдалий час", зручна точка спостереження. 

Ніхто не очікував, що небезпеку в собі приховає  кам'яний сад, повний давно застиглих у віках  предків. У свідомості багатьох той пагорб був святим місцем, яке неможливо піддати нарузі та оскверненню. Шкода, що так було не для всіх. Не для конкретно одного. Жорстокого та  зітканого з марева  хлопчини …

Руріка розповіла свою недовгу, повну дитячого ляку історію  всім без винятку, хто питав, по кілька разів, відповідаючи на стандартні питання, за підсумком плутаючись, ощерюючись, наче їжак голками, і періодично впадаючи в гарячкове марення та жар. 

В її розповідях невдалого вбивцю розвіяло, як попіл  вітром. Дівчинка говорила та описувала це, наче дійсно сталося те диво  перед їх очима. 

Однак  К'яр  не раз бачив,  як люди згорають, тому ні, їй не вірив, сприймав її дивну розповідь, як наслідок пережитого потрясіння. 

Не вірив і Сакмар, мовчки та прискіпливо  зважуючи кожне її слово. 

Старий Крієк хмурнів і хитав головою. Бореас мовчав, тьмяніший, ніж зазвичай. 

Було давно опівночі. У кабінеті очільника  клану Трок було трохи тіснувато для всіх них. 

 Крієк сидів у своєму кріслі за столом і перебирав пальцями по краю свого письмового столу. Хелвор звично  встав біля вікна та  краєм ока спостерігав за тим, що відбувається на вулиці. Бореас, уже приведений до ладу та перебинтований, примостився в одному з крісел. Навпроти нього сидів Сакмар, доповідаючи все, що встиг дізнатися:

— Сліди відсутні. Навіть жодної стріли не знайшли, — голос Мора був рівний, обличчя задумливе. — А  мої люди, між іншим, прочесали усі околиці. 

— Він не міг зібрати їх усі. Я б помітив, — заперечив Бореас і скривився, обережно повівши плечем. Його поранення не було серйозним. А ось спроба врятувати Руріку закінчилася болючим розтягненням. Бігати, а тим більше тягати на старечій спині юних незайманок у найближчий час загрожували  раднику Савінському як мінімум проблемами зі здоров'ям. Слід зазначити, зовсім не молодецьким. 

— Я припускаю, він зібрав їх після того, як я залишив схил… Але… — Бореас  розгублено похитав головою. Навіть стріла, що вцілила його, була якимось чином втрачена. Наче розчинилась, дідько б її побрав.

— У цьому «але» дуже багато невідомих, — закінчив замість нього Крієк, продовжуючи перебирати пальцями по столу. М'який перестук об дерев'яну стільницю ненав'язливо розбавляв напружену лунку  тишу. — У нього була можливість тебе вбити, а він нею не скористався. Як і не скористався  можливістю зіштовхнути в урвище  Рурі. Чого домагався – не зрозуміло.

Крієк Трок підняв погляд на застиглого біля вікна зятя, ковзнув по його напруженій постаті, губився в здогадах як і усі:

—  Що думаєш, К'яре? 

Коли кілька годин тому  колишній храмівник  з'явився у маєтку клану Трок, на нього було  лячно  глянути, та й  слів   не витягти. Однак навіть зараз, через півдня пошуків, К'яр все-ще нічого не коментував. 

Крієк уже було вирішив, що не дочекається відповіді й цього разу, але, як виявилося, помилився.

— Я скажу, що зранку ще раз поговорю з дочкою, — тихо промовив Хелвор, відводячи погляд від вікна. — У мене немає підстав не вірити в те, що сталося. Але ті дивні речі, які вона описує, не дають спокою. Можливо, Рурі дещо зрозуміла не так чи не все розповіла.

—  Наприклад? — Савінський зацікавлено глянув на нього. — Не все згадала? Приховала розмову, яка вирішила б цю ситуацію? Чи, може, вона впізнала нападника?

— Якби ж я знав, Бореасе… —  хитнув  головою вкрай напружений  К'яр. — Її жах непідробний, стесані об камінь руки, обличчя — все це  реальне. Я дійсно  не розумію, чому той нападник  не завершив розпочате... І молюся Ханансаль, щоб це було лише попередження мені та  всім нам. Але так яро не попереджають. — він важко зітхнула. —  На схилі мало статися саме вбивство. Мотиви і причини нам тільки доведеться дізнатися. Можливо, завтра вона сприйме подію по-іншому, згадає інакше… Тож завтра і поговоримо ще раз.

Розмову якось різко обірвали леть чутні кроки. Мить по тому двері кабінету зі скрипом відчинилися. Кірве вплила всередину тихо. Притулила їх за собою, сама до них привалилася спиною і зітхнула.  В блідому змарнілому обличчі єдиної спадкоємиці клану Трок  відбилось кожне з її переживать, і це було геть не легко спостерігати.

— Її лихоманить. Знову, — пояснила нарешті жінка, втомлено дивлячись на К'яра та не бачачи більш нікого навкруги. — Скиглить… просить не вбивати.

Хелвор на мить заплющив очі, долаючи емоції. Бореас, лайнувшись, похитав головою. Сакмар промовчав.

— Ідіть, сімейство… Хелвор. Поговоріть, поспіть, — глухо обізвався Крієк, слова Кірве були важкими, вкрай. — У стінах клану Трок Руріка під захистом. Йдіть. Ви маєте право відпочити. Ми всі маємо відпочити. Істинно, ранок вечора набагато мудріший.