15. Боввани

Робота над планом перебудови храму  продовжилася опівдні. Бореас вирішив не випробовувати свої нерви на міцність і віддав перевагу заняттю з Рурікою. Його ж місце безсоромно зайняв Сакмар, який не без цікавості спостерігав за обома жерцями. 

Мор був розслаблений. Чорне волосся розпущене, легка посмішка прилипла до обличчя і навіть погляд, здавалося, наповнювався суворою непохитністю.

 К'яр тримав обличчя. Терлі відверто  знущалась. Сьогодні вона вирішила донести присутнім суть жертвоприношень. Її слова струменіли моторошною оповіддю. Погляд раз по раз пропалював Хелвора, від чого останній  почував себе не зовсім зручно.

— Одне людське жертвоприношення у день сонцестояння — обов'язково. Раз в місяць, по п'ятницях, печемо овець. Щочетверга розламуємо хліб, по середах…

— Пташенят не обезголовлюєте? — Запитав Сакмар, перебиваючи її. — Може кішечок, цуценят?

— Що? — Терлі не одразу почула, що він сказав, глянула на нього здивовано і геть нічого не розуміючи. Мор дивився на неї з безтурботною простотою у погляді, щирістю та серйозністю.

— Це звичайне припущення, шановна панно Кайн. Цуценята доволі милі, і їх часто топлять, чому б їх не забирати на потреби храму, — ні краплі не соромлячись, перефразував він, прибираючи з обличчя волосся.

— Вовк не палить собак...— впевнено відповіла жінка.

— А чому вовк не палить собак?

Зустрічне питання спантеличило.

— Я… — вона розгублено кліпнула, глянувши на Хаука, шукаючи в нього  підтримки. Він у відповідь лише розвів руками.

— Тому що ці тварини є неїстівними… — спробував пояснити він.

— Дуже навіть їстівні, — не погодився Мор та ліктем  штовхнув Хелвора в бік. — Скажи, К’яре.

— Специфічні на смак, — видав той, намагаючись не коситися на друга в цю мить.

— Ви серйозно? — Терлі Кайн кидала погляди з одного на другого і не розуміла, в чому заковика. К'яр і сам не відмовився би зараз глянути на Мора і поцікавитися, наскільки той серйозний. Щось підказувало, що ні, і вся ця розмова затіяна виключно як специфічний жарт, проба на зуб. Мор під пильним поглядом обох жерців спокійно відкинув довге волосся за спину, демонструючи їм  білясі плями шрамів за вухом, наче укуси зубів.

— Вас це бентежить? Вважаєте, що хтось заслуговує не бути зжертим?

Несподівані крики за дверима кабінету відволікли їх. Терлі не відповіла, обернулася, позадкувала. Хаук підібрався, К'яр підвівся, відходячи до стіни, до найзручнішої точки для нападу. Мор ковзнув до входу. Різко відчинивши двері, в кабінет влетів  стражник.

— Пане! Біда… — задихаючись від бігу, випалив він. — Напад!..

 * * *

— Ви вирішили проміняти справи Лаанліла на мене? — запитання Руріки віяло іронією і сарказмом. Злегка в'їдливе, трохи мудрене і точно не відповідало гарному тону. Савінський не звернув уваги. Сьогодні він вирішив провести урок не в стінах власного будинку, а на свіжому повітрі, гуляючи поміж кам'яних героїв Хаанхора. 

Залишивши коней стриноженими, наставник і його учениця пішки попрямували вгору. На скелястому пагорбі майже не росло дерев, подекуди лиш траплялися запилюжені чагарники. Шлях був викладений каменем, стесаним та вишліфованим сотнями поколінь.

— Я вирішив розповісти про те,  від чого кожному з нас, а тобі особливо, скоро   доведеться зректися, — пояснив старий, впевнено піднімаючись схилом. 

Попереду було видно те, що він прагнув їй показати та про що розповісти. Кам'яні обеліски: безликі, невпізнані, понівечені часом та вітром, морозами, дощами, рослинами. Поруч із ними інші, гранітні боввани — дивовижні, створені людськими руками порівняно нові  творіння. Чим вправнішими були майстри, чим більше їм платили за роботу, тим більш  впізнаваними  були звідображені тут люди. Стояв тут, поміж інших кам'яних постатей, і закарбований у камені Андагар, поряд із розбитим обеліском Тенріза, заслонивши своїми кам'яними боками постать свого власного батька.

— Як можна зректися того, що не має для мене  сенсу? — Руріка не розуміла. Питання її було абсолютно правильне, та влучне.

— Мовчки, — видихнув радник Савінський, — набагато легше, ніж вірити в те, від чого зрікаєшся. Тому ти слухай, але не вір, навіть не збирайся вірити.

Руріка насупилась. Вона знала ім'я кожної людини, чия постать збереглася на цьому пагорбі. Кого не знала в обличчя, впізнавана за контурами. Людська пам'ять берегла  і передавала багато чого цікавого і  дивовижного про предків. Всі вони були збережені лише завдяки вірі, що правили цими землями. Чи дотримуватиметься традиція далі? Чи боввани будуть знищені разом із предками? Хто скаже і хто відповість зараз? Мабуть, ніхто.

— І чого саме мені доведеться зректися?

Вчитель не одразу відповів. Зупинився перевести дух, зібратися з думками, визначитися, чи там він стоїть де потрібно. Камінь, що опинився перед його очима, був більш ніж непримітний. З'їдений пліснявою та грибком, покритий дрібною сіткою крихітних ямок, наче ранами. Цілком знеособлений і до неймовірності старий.

— Наш світ розцвів на кістках Ханансаль, — тихо почав Бореас, вдивляючись у старий, давно невпізнаний  обеліск. — Того дня, втомившись, вона дрімала, гойдаючись на хвилях неосяжної нескінченності, пропускаючи крізь себе безликі промені великого Ніщо. Її минуле, майбутнє та сьогодення існували одночасно. Вона жила, вмирала і народжувалась кожну мить, не в змозі була усвідомити себе, вичленити власні прагнення  із загального хаосу та безумства. Вона була всім і нічим. Біль і благодать, екстаз і забуття. Вона була одна і життя її була нескінченність, неосяжність та бездонність. Велике Все. У ній не було сторін, у ній не було категорій, до неї не  було шляхів і мостів. І тоді Ханансаль вирішила, що вистачить із неї невизначеності. Вона хоче вмирати та народжуватися, хоче прожити багато різних унікальних життів. Хоче розділити світ полярністю, позначеннями, змістом. І тоді вона змінила себе, розверзла своє обличчя, ставши триликою, обернувши свій нескінченний час у минуле, сьогодення та майбутнє. Кожна з її рук стала тисячею, кожна частина тіла стала новим життям. Вона зупинила свій час, щоб померти і відродитися востаннє…