14. Дно та днища

"— Дивись на мене! — важкий кулак поцілив у носа. Голову відкинуло назад, в очах спалахнуло яскравими плямами, обличчя одразу стало мокрим. Кров ринула до рота, побігла шиєю на одяг…

 К’яр упав як підкошений, безглуздо скинувши руки: оглушений, неспроможний ні  поворухнутися, ні свідомо мислити. Тіло боліло від ударів. Тенріз навис над ним, вкотре схопив за комір, смикнув догори, нервово дихав в обличчя та випльовував своє обурення. 

— Погань…

Знесилений послушник змусив себе розплющити очі: зустрівся з цим чужим розлюченим поглядом, потемнілим від припливу крові гнівним обличчям... Важкий видих Тенріза торкнувся вологої шкіри, змушуючи К’яра німіти.

— Брате… — Терлі плакала, хапаючи князя за плечі, відтягуючи та обіймаючи худими руками, чіпляючись тонкими пальцями в його одяг. — Будь ласка, відпусти його, відпусти! Я тебе не пробачу… Схаменись!

"

К'яр не згадав би про ті  події. Він надто  давно потонув у вирі більш важливих справ і обов'язків. Але… Цієї миті та бісова кістяна шпилька, яку він витесав власноруч для Терлі, лежала на його письмовому столі. Нахабно вказувала гострим кінцем на вікно, а навершям на шафу з картами. Без записок, листів і натяків. Хелвор точно знав, що її тут не було:  Терлі забрала  прикрасу з собою, як тільки їх  нарада скінчилася, Бореас привів кабінет до ладу після. 

Однак, тепер та дурнувата річ, красувалася в центрі його столу, порушувала встановлений порядок та приховувала в собі якийсь незрозумілий, невизначений сенс.

Чи повертала Терлі Кайн  її творцю, а  чи навпаки, натякала на необхідність продовжити розпочате колись тісне спілкування — Хелвор не знав. Та й не хотів про це знати. Болю в тих відносинах було достатньо, він сам творив його. Сам створював усі його прояви.

Обійшовши стіл, чоловік прочинив вікна і впустив свіже ранкове повітря досередини. Сперся на витягнутих руках у підвіконня і дивився на площу, оточену арками, окреслену жовтими деревами та стінами будинків. Рідкісні перехожі чіпляли його погляд. До вух долинали оклики та іржання коней, гавкіт, пташині вскрики.  Сьогодні на площі нічого не відбувалося. Він бачив її ясним, незатуманеним спогадами поглядом. Можливо, добре спав, можливо, допомогла вчорашня розмова з Бореасом, але К'яр уперше за останній час, відчував врівноваженість і спокій. Тягар його обов'язків від цього не став легшим, проблеми не спростилися. Однак, змінилося саме ставлення. 

Двері за спиною скрипнули.

— Доброго ранку, друже, — почувся голос Сакмара. Було чути, як він зняв із себе плащ та кинув на стілець. Підійшов ближче і хмикнув. — Що за несмак, — прокоментував він. — Тільки не кажи, що вирішив подарувати це Кірве. Хелвор тихо  розсміявся, потішившись його реакцією.

— І тобі доброго, — обернувся він і тепер з цікавістю спостерігав, як Мор із повним нерозумінням розглядає кістяну шпильку, полишену  на столі.

 — Цю річ я подарував Терлі… — не став приховувати К'яр, — до того, як у Тенріза з'явився привід зламати мені ніс.

Щось змінилося у погляді Мора, пробилося назовні тяжкістю емоцій.  К'яр здогадувався, про що друг  думав, переконувати не поспішав, чекав на запитання. Сакмар мовчки стягнув прикрасу зі столу. Підніс до світла, уважно роздивляючись, вивчаючи. Хоча, що там можна вивчати? Скоріше, він  просто намагався відтягнути час, щоб сформулювати своє питання.

— І хто ж зберігав цей несмак увесь цей час? — нарешті видав він, глянувши на Хелвора. 

К'яр посміхнувся, вже наперед розумів думки Сакмара, його аналіз ситуації та напруженість. Цьому чоловікові відверто кортіло дізнатися, наскільки він прогадав, змирившись із вибором дорогоцінної Кірве. Розчаровувати його колишній храмовник не збирався, та й не було чим.

— Терлі… — відповів він. — Вчора вона півдня красувалася з цією дрібницею та поводилася  вкрай зухвало. Навіть примусила Бореаса червоніти. А сьогодні я знаходжу цю  річ…  на власному столі. Відверто кажучи, це  привід замислитись над її цілями та мотивами.

Мор нарешті видихнув, поглянув у вікно, несвідомо покручуючи прикрасу в руках.

— Була б моя воля, прогнав би її з міста з усією тією зграєю самозванців, — тим часом продовжував Хелвор. — А ще краще,  повернув би час назад.

— А я запропонував би її вбити, а не гнати, — меланхолійно зауважив Сакмар, думаючи про своє, сокровенне, і простягаючи йому шпильку. — На жаль, Андагар такому  рішенню не зрадіє. Його відповідь  Лаанліл не переживе. 

К'яр підібрався, усвідомлюючи його слова, відчуваючи, як від однієї нещадної пропозиції кинуло в ляк. Думка про те, що Терлі можна просто вбити, навіть не відвідувала його. Її кров, згасаючий погляд, останній подих…  навіть при усіх тих речах, що вона накоїла, все це здавалося неприйнятним варіантом. Повівши плечима, Хелвор забрав з рук друга протягнуту  річ.

— Звісно, ​​ви завжди можете поговорити. Але я не поспішав би, — продовжив Сакмар. — Терлі грає нечесно, і поки нам  не зрозуміла її справжня мета, не варто показувати зуби. Нехай вовк думає, що жертва вже у його пащі.

— Ти щось дізнався?

— Дрібниці, пара посланців у найзнатніші будинки, листи в Нагор. Один з прибулих  жерців, взагалі не залишає виділених йому покоїв, наче медетує. Або блукає десь навкруги, хто  його розбере. А загалом харчуються вони лише тим, що привезли із собою. Вивчають місто, храм, роблять замальовки. Стежать за тобою, — останнє він вимовив з усмішкою, дивлячись на  здивоване обличчя Хелвора.  — У старому храмі багато дірок, К'яре. Ви з Бореасом вибрали не найвдаліше місце, щоб відверто базікати про пророцтва.

К'яр мовчав, вперто дивлячись перед собою. Сакмар же невимушено зачинив вікно. Сів за стіл, уважно поглянув на друга, чекав, коли той упорається з емоціями.

—  Тепер те пророцтво   зіграє з тобою злий жарт, К’яре. Гадаю, вже зіграло, зважаючи на те, що я встиг дізнатися. Ти просто віддав  до рук недруга свій страх, — спокійно продовжив він. 

Хелвор все ще переварював,  ‘важко дихав, схоже, навіть боявся.