13. Змія у кишені

 К'яра Хелвора зазвичай було важко розговорити. Однак, якщо  Бореас Савінський вже поставив собі таку мету, то йшов до неї уперто,  застосовувуючи свої дипломатичні навички на повну. І річ була не в посередній цікавості, чи спробах використати інформацію на власну користь. Ні. Насправді радник від щирого серця прагнув вберегти Хелвора від помилкових  суджень та рішень.   Хоча б на скільки це можливо. Більш того, він вірив, що зможе це зробити.

Правитель Лаанліла, у свої  круглі тридцять п'ять, все ще залишався для Савінського дрібним та неотесаним  хлопчиськом.  Саме його старий урядовець неодноразово  ловив за рукава у трясовині міжкланових інтриг. Саме його Бореас багатократно скеровував у вірному напрямку  серед розбещених статусом посадовців та можновладців. 

Стесати кути, прокласти шляхи, відвести від краю — роль Савінського була непомітною, але дуже важливою. Був час, Хелвор навчався у старого так, наче від цього залежало його життя і з люттю та дитячою безпосередністю  вгризався у тонкощі управління князівством.

І це дійсно тішило Бореаса, дарувало віру в краще майбутнє, бо  ті часи, коли К’яра висунули на цю роль, були вкрай скрутними. Місто лежало в руїнах,  потопало у крові.  Представника від підкореного Лаанліла обирали  поспіхом і такого, щоб ні собі, ні людям. Наперед готуючись до його раптової смерті. Однак юнак,  якого тоді вивели до Андагара, як обранця від міста, несподівано вріс в щойно утворену роль, як насінина в проріху у стіні. 

Хто б потумав, що божевільного володаря влаштує той молодий та неотесаний послушник з храму Ханансаль…

Ті роки минули непомітно, однак продуктивно.

Своїм нехитрим прагненням зробити добре, К’яр Хелвор  потягнув усіх за собою, огортаючи розтрощене, розмотивоване  суспільство своїми ідеями, як корінням. Його діла стали вельми хитрими снастями в руках вправного рибалки. Він ловив і ловив людей ними, наче  рибу, дрібну рибку, мальків, та залишав поряд себе. Манив за собою не приємним словом, а справжніми  результатами. Коли ж за спиною К'яра стала Кірве , життя в Лаанлілі  дійсно  закрутилося.

Андагар, здавалося, втратив будь-який інтерес до колишньої столиці, а Лаанліл тим часом дихав і ріс, поволі  відбудовувався… Тепер оглядаючись на минуле, Бореасу  Савінському  все виразніше вбачалося те, що виною цьому новому життю і прагненню лише один впертий чоловік, який не полінувався звалити пожбурений  під ноги  обов'язок  на власні  плечі…

— І з якого дива ти прив'язав Мора до вовка, К'яре? — Питання Савінського спантеличило. Хелвор  вкотре прокручував пророцтво в голові. Приміряв образ вовка до кожного, кого знав  і не знаходив інших варіантів, окрім озвучених.

— Він єдиний найчастіше супроводжує мою дочку.

— Лише притягнутий за вуха факт, — нарешті відмахнувся Савінський і примружився, глянувши на нього. — Ходімо до храму.

Йти містом звичайним днем, не ховаючи обличь  під каптурами та  не несучись вулицями на конях — особливе задоволення. Без поспіху розглядати людні вулиці, строкаті крамниці торговців, акуратні сади та  будинки, мереживні фіранки, що  тремтіли з кожним подихом  вітру, здіймалися та хлискотіли по стінах і віконницях. 

Хелвора та Савінського вітали, часом навіть кланялися їм. К'яр не задирав носа, і Бореас щиро  радів цьому. 

Звичний шлях і знайомі стіни храму знову нависли  з усіх сторін. Будівля була давно закинута, що в середині, що ззовні  увита виноградними лозами, колючою дикою трояндою, ощерена пучками врослої в тріщини трави. Ця квітуча розкіш навіть встигла пожовкнути під поривами холодного осіннього  вітру.

— Просто хочу, щоб ти подивився на все під іншим кутом, — пояснював радник Хелвору, вкотре прокручуючи в голові  те «пророцтво», яке тепер  стало його власною проблемою. — Ось тут стоятиме вовк. 

Він пропустив К’яра уперед, в тьмяне провалля головного ритуального залу.

Піддівши носаком чобота лозу, що простелилась  кам’яною підлогою, К'яр пройшов всередину...  

Раптом гучно крикнула сполохана ним  пташка: зірвавшись з-поміж заростей, вона облетіла  порослий хащами зал по колу, окресливши застиглу поміж квітучої пишноти величезну постать божества і дрібною сірою плямою майнула високо в небо. Сонце стояло майже в зеніті, і його яскраві промені освічували кожен кам’яний рельєф, ллючись невагомим потоком, крізь розбитий купол атріуму. 

К'яр сковтнув, підводячи голову. Трилика богиня, осяяна промінням, звично стояла по центру ритуальної зали, дивилася на нього з усією своєю нескінченною всеосяжною увагою, піднявши сірі долоні вгору, трохи зігнувши лікті та  притиснувши їх до боків. Їй не вистачало зараз сарказму, легкої іронії, неприйняття. Три нескінченно спокійні кам'яні обличчя, з такими ж кам'яними віями, вустами, з камінням замість очей…

Постать була величезною і надзвичайно рідною його очам. Звичною тут, серед занедбаного храму. 

— Думаєш, та віщунка мала на увазі Сакмара? — тим часом з цікавістю питав Бореас, нечутно ставши поряд. — Герб його — пес, а не вовк. А зміст слів тієї віщунки, насправді полишений  на видноті. Поглянь поперед себе та уяви тут нове божество. Воно і є потрібним тобі образом.  Руріка  залежна від таких як Терлі й Андагар, однак не від Мора.

К’яр мовчав. Згадував слова прибулих жерців та холов. Тут дійсно скоро стоятиме  вовк.

Яка ж доля в Ханансаль? Адже вона не піде, не сховається за колоною, не перевтілиться в щось інше.

Уб’ють.

Це нагадувало чергову криваву жертву, на подобі тіє’ жатви, що влаштував Андагар понад десять років тому.

— Я все одно не можу про це не думати.

— Так ніхто й не забороняє думати… а от з'їдати себе цим безглуздо… — зауважив Савінський.

К'яр  тихо засміявся від тих слів.

— Останнім часом ти все частіше натякаєш,  що я дурень, — поясним  він свій сміх спантеличено у співрозмовнику. — І кожен раз я згадую що навпроти тебе я неотесаний хлопчисько.

— А ще самовпевнений і недалекоглядний управлінець… — не залишився осторонь Бореас, підкидаючи йому шпильок. — Ну то що… мій варіант вовка тобі до вподоби?